18.

Олег налив мені ароматного чаю, який навіть на відкритому повітрі не втрачав свого неповторного запаху.

— Я тільки зараз усвідомив, наскільки мало про тебе знаю, — раптом промовив він.

— Золоті слова. — Я ледь усміхнулася. — І повір, зі мною непросто. Краще зараз це зрозуміти й обійти мене десятою дорогою.

— Я добре знаю, якими дорогами мені ходити. І якщо в тебе було не дуже хороше минуле, не варто ставити хрест на майбутньому.

— Не все в мене було погано, — вирішила пояснити я. — Попри те, чого я завжди чекала від тата, вдома в мене була підтримка. Мама, дідусь, бабуся... Вони справді мною пишалися і називали своєю зірочкою.

Я мимоволі усміхнулася.

— Ми жили дуже скромно. Пам'ятаю, єдине велике дзеркало було в кімнаті дідуся з бабусею. Коли мені купували щось нове або шили костюм для виступу, я завжди бігла саме туди. Ставала перед тим дзеркалом, крутилася, а дідусь починав мене розхвалювати.

— І що казав?

— Що я найгарніша. А ще він завжди помічав якісь дрібниці. Казав, що йому подобаються квіточки на сукні, бантик чи якесь маленьке звірятко на футболці. Через це мені здавалося, що він справді дивиться на мене, а не говорить просто, щоб зробити приємно.

Я замовкла на мить.

— А бабуся...

Говорити стало важче.

— Я вже значно пізніше дізналася, що вона здавала свої прикраси в ломбард, коли мені потрібні були гроші на костюми, внески чи поїздки на конкурси.

Олег мовчав, не перебиваючи.

— Тоді я цього не знала. А зараз... мені так соромно. Вона ж нічого не казала. Просто знаходила гроші, і все.

— Але вона робила це, бо любила тебе, — тихо сказав він.

Я кивнула.

— Знаю. Але все одно мені боляче.

Я глибоко вдихнула.

— Якось ми вперше їхали на міжнародний конкурс. Мені було років дванадцять чи тринадцять. Бабусі вже не було. Я танцювала одну з головних партій, а грошей знову не вистачало. Тоді я... переступила через себе й попросила в тата.

Я дивилася кудись удалину, ніби й зараз бачила той день.

— Він дав. Щоправда, неохоче, а потім сказав: «Більше сюди не приходь».

Мені здалося, що навіть вітер навколо стих.

— Ми тоді перемогли. Привезли золото. Усі були щасливі. Тренерка плакала. Мама плакала. Дівчата стрибали від радості...

Я гірко всміхнулася.

— А я дивилася на ту медаль і думала лише про те, що вона все життя нагадуватиме мені ті слова.

Я повільно видихнула.

— Мабуть, це найважча медаль у моєму житті. Саме тоді я пообіцяла собі, що більше ніколи нічого в нього не проситиму. І я стримала цю обіцянку.

Я на мить замовкла.

— Шкода, що дідусь і бабуся так рано пішли. Поруч із ними я почувалася потрібною.

— А мама?

— Мама зараз за кордоном. У неї там живе сестра. Вона давно овдовіла, дітей у неї немає, і якось запропонувала мамі переїхати. Вона погодилася. Їй там подобається. Ми бачимося лише два-три рази на рік, але майже щодня говоримо телефоном.