17.

                                          Танець для мене — частинка життя,
Маленька та дуже вагома!
Танцем живу, мрію й дихаю я.
Там, де є танець, я вдома...
В танці за спиною крила тремтять,
Й думка несеться до неба.
Танець у мене з душі не віднять,
Танець для мене — потреба.
Танець — це ліки від всіх хвилювань,
Ті, що пришвидшують серцебиття.
Можу сказати без всяких вагань:
«Танець для мене — частинка життя!»

Інелла Огнєва

Ми сіли на плед і мовчки просто вдивлялися вдаль, коли Олег раптом порушив цю тишу.

— Я бачив, в тебе є відео з танцем в горах.

Я соромʼязливо закрила обличчя руками.

— То було так давно…

— Але дуже красиво! — сказав чоловік.

— Та що там красивого? Все так на любительському рівні знято. Музика збоку лунала, і я її не змінювала.

— Справа ж не в професіоналізмі. Наскільки я памʼятаю, був теж захід сонця, і було трохи видно гори і твій силует на фоні цього сонця. Без прикрас, не було видно, чи нафарбована, просто красивий танець.

— Дякую! — коротко сказала я і насправді трохи задумалася над його словами, адже з часом я прагнула більшого для ідеальної картинки, продуманих номерів і іноді втрачала відчуття, коли забуваєш про все і насолоджуєшся.

— Як ти взагалі прийшла до танців? — раптом запитав Олег і вирвав мене з моїх роздумів. — Якщо це не секрет, звісно.

— Та ні, звичайно, — посміхнулася я. — В нас в містечку для дівчаток були лише танці в будинку культури, і я досі памʼятаю, як мама мене туди вперше привела.

— З дитинства, значить?

— Так. Мені подобалося насправді. Це була така віддушина і мрія танцювати на сцені, щоб…

— Щоб що? — миттю перепитав Олег.

Я трохи вагалася, та все ж вирішила розповісти.

— ...щоб тато побачив і почав пишатися, яка я талановита.

На кілька секунд між нами запала тиша. Я сама не знала, навіщо це сказала. Можливо, тому що навколо було так спокійно, що хотілося перестати весь час ховатися за жартами.

Олег лише трохи повернув голову в мій бік і у його погляді не було жалю, лише щира увага.

— І побачив? — тихо запитав він.

— Бачив. — ледь усміхнулася я.

— І?

Я повільно похитала головою і перевела погляд на гори.

— Знаєш... діти дуже дивні. Вони готові роками робити одне й те саме заради однієї-єдиної фрази: "Я тобою пишаюся". Мені весь час здавалося, що ще один виступ, ще одна грамота, ще один конкурс... і тоді він точно це скаже.

Олег опустив очі, ніби не знаходив правильних слів.

— Не сказав?

Я тихо засміялася, хоча смішного в цьому зовсім не було.

— Ні. Зате я навчилася танцювати.

Він мовчав, і за це я була йому вдячна.

— Невдовзі він зійшовся з іншою жінкою, і в них зʼявилася дитина. Мій молодший брат, але ми не спілкуємося.

Олег ледь насупився, а його пальці мивоволі стиснули край пледа.

— Мені шкода, що ти так…

— Не треба, — перебила його я, м'яко, але твердо. — Пройшли роки, і я зрозуміла, що я просто була не такою важливою.

Він повільно вдихнув, ніби все одно хотів щось заперечити, але я не дала йому цього зробити.

— Мабуть, через усе це я вирішила, що ніколи не заведу стосунки з чоловіком, у якого є діти. Постійно згадуватиму ту непотрібну дівчинку, яка так хотіла трохи уваги від тата.

Я не дивилася на нього. Не хотіла побачити в його очах жалість, адже розповіла про це зовсім не для того.