16.

Ми швиденько пообідали, а потім почали збиратися.

Я довго не могла вирішити, що вдягнути. У горах погода мінлива, та й не знала, скільки часу ми там пробудемо. До заходу сонця було ще далеко, тому я вирішила не ризикувати й одягла єдиний спортивний костюм, який взяла з собою, натягнула кепку проти сонця і спустилася вниз.

За цей час Олег уже встиг скласти в рюкзак пляшки з водою, фрукти, які я помила ще зранку, і якийсь невеликий плед.

— Готова? — запитав він.

— А в мене є вибір?

Він лише усміхнувся, і ми вийшли з будинку й рушили стежкою вгору.

Спочатку я йшла попереду, впевнено крокуючи, ніби чудово знала дорогу, але насправді просто йшла вперед. А вже через кілька хвилин я почала буквально відчувати його погляд у себе на пʼятій точці і не витримала.

— Давай ти підеш попереду.

— Мені й тут непогано.

— Я навіть не сумніваюся, — пробурмотіла я й пропустила його вперед, і стало трохи легше.

Ми довго йшли мовчки, але навкруги була така краса, що розмови здавалися недоречними. Навколо шумів ліс, десь неподалік дзюрчав струмок, а гори ніби поступово відгороджували мене від усього світу.

— Нам ще довго? — запитала я, коли ноги вже почали трохи втомлюватися від постійного підйому.

— Уже недалеко.

За кілька хвилин ми вийшли на невелику галявину, і Олег дістав із рюкзака плед, а потім вправно розстелив його.

— Перепочинемо?

Я навіть сперечатися не стала. Сіла поруч і жадібно зробила кілька ковтків води. Коли я підіймалася сама, то йшла помаленьку, бо там були прямі стежки вправо-вліво — так виходило довше, але було легше, а тут був суцільний підйом.

— Ти сьогодні якась дуже мовчазна.

— Можна подумати, ти дуже балакучий.

— Теж правда, — усміхнувся він.

Ще трохи посидівши, мы рушили далі.

Не знаю, скільки минуло часу, адже телефону зі мною не було, але коли ми нарешті дісталися вершини, я просто завмерла. Перед нами відкрився неймовірний краєвид. Унизу виднілося маленьке село, мов іграшкове. Десь удалині хвилями тягнулися гори, і чим далі вони були, тим більше ставали блакитними.

Я мовчки дивилася вперед. Після всього, що останнім часом відбувалося в моєму житті, ця краса і атмосфера здавалися нереальною. Я так сильно хотіла втекти звідси... А тепер зрозуміла, що саме це місце з'явилося в моєму житті дуже вчасно.

— Іро...

Я повернула голову і помітила, що Олег дивився на мене замість захопливого краєвиду.

— Дивись уже на гори.

— Я дивлюся.

Я вихопила з його рук плед і швидко розстелила його на траві.

— На мене.

— Бо вони нікуди не втечуть.

Я нічого не відповіла. Просто сіла, обійняла коліна руками й зробила вигляд, що уважно розглядаю краєвид.