14.

Ох, ну їдло — це добре, але мені куди цікавіше було, чим саме він його привіз.

Я швиденько вискочила на вулицю і... розчаровано втупилася у велосипед, що стояв біля ґанку.

— Мда-а-а... Далеко я на ньому не заїду, — пробурмотіла собі під ніс. — Не забирати ж його в господаря. Та й валіза моя...

Я важко зітхнула й повільно повернулася до будинку, відчуваючи якісь дивні емоції.

Мені тут не було погано. Олег турбувався про мене, готував, терпів усі мої витівки й навіть образи. Але він робив це свідомо, а я... Я була в зовсім іншій ситуації.

— Пані! — почувся голос чоловіка.

Я здригнулася.

— Пробачте, що?

Бо, якщо чесно, я взагалі не почула, що він казав.

— Не скучно вам туй?

Знову це їхнє «туй», я вже починала звикати.

— Нормально, — трохи сумно відповіла я.

— Ви ся подивіт. Єслі ще што треба, то кажіт. На другий раз привезу.

Я мовчки перевела погляд на продукти.

Їх було стільки, що очі розбігалися: мʼясо, заморожені морепродукти, овочі, фрукти, ягоди, хліб, солодощі і навіть щось приготоване, наскільки я зрозуміла.

І як він тільки все це довіз на велосипеді?

Тим часом Олег уже швидко розкладав усе, що можна було сховати до холодильника, а решту переносив до комори, ніби така доставка була для нього звичною справою.

— Дякую, Петре Івановичу, — сказав він. — Якщо ще щось знадобиться, я повідомлю наступного разу.

— Пак нема за што, як будіте долі ся спущати, заходьте. Люде туй добрі, не вкусят.

— Добре, обов'язково, — усміхнувся Олег.

— Гарна у тебе жона, — кинув чоловік, підморгнувши, уже на прощання.

Я зробила вигляд, що не почула, а хлопець навіть не став нічого пояснювати.

За кілька хвилин Петро Іванович попрощався й поїхав, а я ще довго дивилася у вікно, поки велосипед не зник, потім мовчки пішла нагору.

Швидко прийняла душ, переодягнулася й спустилася назад і зрозуміла, що Олег уже встиг заварити чай.

Що-що, а цей чай, здавалося, ніколи не набридне. Такий ароматний і смачний, що я щоразу дивувалася, як звичайні трави можуть створити настільки неповторний смак.

— До речі, його дружина нам пиріг із ягодами спекла, — сказав Олег, ставлячи на стіл дві чашки. — Якщо не проти, можна ним поснідати.

Я перевела погляд на рум'яний пиріг і мивоволі усміхнулася.

Дивно...

Колись у спільній компанії ми з Мілою говорили про улюблену випічку. Я тоді ще жартувала, що за ягідний пиріг готова душу продати. Вона навіть перепитала, який саме люблю найбільше, а тепер переді мною стояв саме такий.

Я повільно підняла очі на Олега. Ні... Це ж просто збіг. Чи ні?

— Чого дивишся? — помітив він.

— Та так... Згадала дещо.

— Хороше?

— Не знаю.

Я відламала маленький шматочок пирога і просто не змогла стримати задоволення, адже смак був нереальним.