13.

Після вечері ми прибрали, і я, швидко прийнявши душ, пішла нагору читати. Дуже вже мені хотілося дізнатися, хто там головний злодій.

— Ти всю ніч збираєшся читати?

Я помітила, що він не в захваті, й не витримала.

— Я ж не питаю, чи ти знову збираєшся спати тут.

— А що не так? — цілком серйозно запитав Олег. — А де мені ще спати?

— Мене починає дратувати, що в цьому будинку лише одне двоспальне ліжко.

— Можу запропонувати тобі підлогу.

— Яка щедрість.

— Можеш не дякувати.

Я склала руки на грудях, відклавши книгу.

— От скажи чесно, ти спеціально мене дратуєш?

— Трохи.

— Для чого?

Він усміхнувся.

— Бо ти дуже смішно фиркаєш.

— Це зараз був комплімент?

— Швидше констатація.

Я похитала головою.

— Навіть не думай залазити на мою територію.

Олег теж уклався.

— Іро.

— Що?

— А де вона закінчується?

— Ось тут.

Я провела рукою невидиму лінію посередині ліжка.

— Перетнеш — пошкодуєш.

— А якщо випадково?

— Випадково теж.

— Жорстокі в тебе правила.

— Зате зрозумілі.

Він поправив подушку й ліг на спину.

— Добре. Обіцяю не порушувати цей невидимий кордон.

— Оце вже інша розмова.

Читати вже не хотілося, коли він був поруч, тому я майже заплющила очі, аж раптом почула:

— Іро?

— Ну що ще?

— Якщо серед ночі на тебе нападе комар, можеш перейти на мою територію.

Я фиркнула.

— Дуже смішно.

— Надобраніч, Іринко...

— Не називай мене так, — одразу перебила я.

— Лягай уже спати, — скомандував він. — І знай: якщо я захочу, мене не те що твій кордон — мене й Китайська стіна не втримає. А тепер спати. У мене завтра ранній підйом.

Спочатку я хотіла щось відповісти, але вирішила зробити вигляд, що взагалі його не чула.

Ці розмови могли тривати вічно, і він завжди знаходив аргумент на свою користь.

Олег заснув майже одразу, а я ще довго крутилася.

У голову лізли всілякі думки. Я вже навіть не могла уявити, скільки в мене накопичилося пропущених повідомлень. Хотілося хоча б трохи позависати в соцмережах, але маємо те, що маємо.

Зрештою сон переміг.

Коли я прокинулася, вікно було відчинене, а з вулиці долинав спів пташок.

Я ще трохи поніжилася із заплющеними очима, насолоджуючись цією тишею, аж раптом почула голос із кухні.

І це був не Олег.

Я миттєво підхопилася з ліжка, швидко накинула халат і мало не збігла сходами вниз.

І одразу зрозуміла, що мені не почулося.

На кухні стояв чоловік років сорока п'яти й швидко викладав продукти на стіл.

Оце так удача. Я не знала, чи дякувати йому, чи одразу збирати валізу.

— Добре рано! — привітався він, навіть не припиняючи своєї справи. — А я вам їдло привіз.