12.

Я й сама не знала, на що серджуся, тому просто втекла нагору, зла на весь світ, а найбільше — на себе.

У голові була така каша, що розбиратися в ній мені зовсім не хотілося.

Я озирнулася навколо.Начебто чисто і прибиранням можна буде зайнятися завтра. А зараз...

Я підійшла до книг, які стояли на полиці. Раніше я якось не дуже звертала на них увагу. Швидко переглянувши корінці, почитала анотації й вибрала якийсь детектив.

Потім демонстративно пройшла повз Олега на вулицю й влаштувалася в кріслі.

Спочатку мені просто хотілося вдати, що я зайнята, аби мене не чіпав один надто самовпевнений чоловік. Але я й сама не помітила, як втягнулася в сюжет.

Сторінка за сторінкою. Розділ за розділом. Настільки, що коли я нарешті підняла голову від книги, надворі вже починало сутеніти і я лише здивовано кліпнула.

Прочитала лише половину. Лише половину! Ці книжки — справжнє зло. Ну нічого. Якщо так піде й далі, то принаймні найближчими днями мені буде чим зайнятися.

Я потягнулася, розім'яла затерплу шию й зрозуміла, що страшенно зголодніла.

Тихенько зайшла всередину й завмерла, бо з кухні долинав приємний запах.

— Сподіваюся, ти не настільки зла, щоб відмовитися від вечері? — почувся голос Олега.

— Не настільки. І взагалі-то я була зайнята важливішими справами.

— Ага. Бачив і навіть почав ревнувати.

Я усміхнулася й зазирнула на кухню.

— Ти щось приготував?

— Ні. Само приготувалося.

— Дуже смішно.

— Радий, що тобі весело.

На плиті в сковорідці смажилися креветки. Олег саме додавав до них сметану, адже  вершків у нас не було, а за кілька хвилин висипав туди й спагеті.

— Ти дуже вчасно, — промовила я.

— Я вже зачекався. — спокійно сказав чоловік. — Дійшов висновку, що якщо не нагодувати одну вперту жінку, вона так і помре над своєю книжкою.

— Не помру.

— Звісно. Я не дам.

Я швиденько зробила салат і вкотре здивувалася, як легко з ним бути на кухні. Поки я різала помідори, Олег помішував спагеті.

— Сіль де? — навіть не обертаючись, запитав він.

Я мовчки дістала сіль і простягнула йому.

— Дякую.

За хвилину він потягнувся до тарілок, а я саме хотіла взяти виделки і наші руки зіткнулися.

— Обережніше. — машинально відсмикнула свою руку я.

— Та це ти обережніше.

— Я взагалі-то тут допомагаю.

— Бачу. Без тебе б точно не впорався.

Я фиркнула й поставила салат на стіл.

Не знаю чому, але поруч із ним було відчуття, ніби ми вже давно звикли господарювати разом.

Невдовзі ми сіли вечеряти, і я не втрималася, щоб не розповісти про книгу.

Захоплено переказувала сюжет, а Олег уважно слухав, або ж лише вдавав.

Не думаю, що йому справді було цікаво слухати про дивне сімейство, яке шукало вбивцю, і про те, як я невміло перебирала варіанти, хто ж із них винен.

— Мені здається, це точно брат.

— Чому?

— Бо він поводиться підозріло.

— У детективах усі поводяться підозріло.

— Ну... тоді сусід. — Олег засміявся. — А ти чого смієшся?

— Бо мені подобається, коли ти так захоплено щось розповідаєш.

Я на мить замовкла.

— Чому?

Він спокійно накрутив спагеті на виделку і раптом видав:

— Бо в такі моменти ти забуваєш робити вигляд, що я тебе дратую.

Я відкрила рота, щоб щось відповісти і... не знайшла жодного аргументу, тому мовчки взяла виделку і продовжила їсти.