11.

Олег

Ця жінка зведе мене з розуму остаточно.

Я думав, що коли вона говорить, то іноді просто неможливо знайти правильну відповідь. Але виявилося, що це взагалі не проблема. Проблема — це коли вона сидить навпроти, дивиться своїми неймовірно красивими очима і мовчить. Просто мовчить і посміхається. Я знав, що буде важко, але не настільки ж...

Я вже подумав, що вона щось підсипала в ті деруни. Потім вирішив, що, може, пересолила і тепер чекає, коли я це помічу. Але ні. Все було смачно.

Я навіть встав і пішов до дзеркала, ну мало що. Може, в мене на обличчі щось прилипло, може, я десь замастився, може, вона образилася, а я просто ще про це не знаю, але все було нормально, а вона як сиділа, так і сиділа. Спокійнесенько собі посміхалася, як лисичка, і це мене вже реально починало виводити з себе.

Я не знав, як на таке реагувати. Чесно кажучи, я чув: коли жінка свариться — це нормально, коли кричить — теж нормально, а коли вона раптом замовкає... Оце вже страшно. Тепер я прекрасно розумію всіх чоловіків, які про це говорили.

Зрештою я відсунув тарілку з дерунами, хоча вони були такими смачними, що мені було важко стриматися.

— Іро, щось сталося?

— Нічого.

— Тоді чого ти так дивишся?

— А мені що, вже дивитися не можна?

— Ні, ну можна. Просто...

— Що просто? 

— Просто ти мене лякаєш. — зітхнув я.

Вона тихенько засміялася.

— Раз я вже сиджу тут під твоїм пильним наглядом, то хоча б поводитимуся як порядна печерна жінка. Сидітиму тихенько й чекатиму, поки мій мисливець добуде мамонта на вечерю. Не хочу псувати настрій своєму конвоїру, який так самовіддано охороняє мене від страшних небезпек у вигляді лісових стежок і свіжого повітря.

Якби я в цей момент їв, то точно вдавився б.

— Іро, якого ще мамонта?

— Ну не знаю. Якогось.

— Якихось уже давно не бачив.

— Раз тут панує такий патріархат, то будь чоловіком у цій печері. Іди добувай.

— Чоловіком можна і по-іншому бути, — вона розчервонілася, і я посміхнувся.

— Я й не сумніваюся, що ти тільки й думаєш, як затягнути мене в ліжко, але...

— Але максимум, що я можу тобі організувати, — це якогось бичка із сусіднього села.

— Нецікаво.

— Чому це?

— Бо це не мамонт.

— А мені здається, дуже навіть непоганий варіант. Ми його тут вигодуємо, виростимо...

— Ми?

— А що? Ти ж печерна жінка. Маєш брати активну участь у господарстві.

Іра закотила очі.

— Я вже шкодую, що почала цю розмову.

— А мене все влаштовує. Поки той бичок виросте, ми з тобою тут дуже гарно проведемо час. Рік, а то й більше.

Вона примружилася.

— Але ж і гад.

Я усміхнувся і потягнувся за черговим деруном.

— Зате твій.

Іра важко зітхнула.

— Ходімо разом, — уже спокійніше запропонував я.

— Не хочу.

— Чому?

— Бо не хочу.

— Дуже доросла відповідь.

— Я хочу від тебе відпочити.

Я навіть не одразу знайшовся, що сказати.

— Я тобі що, вже набрид?

— Не став таких питань. Ти мене компрометуєш.

— Це як?

— Ось так.

Я вже відкрив рота, щоб сказати щось ще, але вона піднялася зі стільця.

— І взагалі... смачного.

За кілька секунд я почув, як нагорі грюкнули двері, а потім важко зітхнув і відкинувся на спинку стільця.

Ну і як її розуміти?

То вона дивиться на мене так, що в мене думки плутаються. То заявляє, що хоче від мене відпочити. То червоніє від натяків. То раптом тікає нагору.