10.

Я вже й сама не була рада, що взялася за це — картоплю довелося терти довго і нудно, наче без кінця. Здавалося, я просто забула, як це важко робити вручну, але я вперто пообіцяла собі, що впораюся сама, без допомоги. У мене була одна ціль і я не збиралася здаватися.

— Тобі допомогти? — запитав Олег.

Пропозиція була дуже заманливою, але я одразу відмовилася. Тим паче, він щойно прийшов після тренування, і ці краплі поту на його торсі я, здається, могла роздивитися навіть без лінз. Тому я швидко зосередилася на картоплі й продовжила терти.

Не знаю, скільки часу минуло, але коли я нарешті закінчила, була щиро щаслива. Деякі пальці постраждали, нігті — взагалі мовчу. Здається, мій манікюр залишиться тут разом із цими спогадами.

Та коли перші деруни почали смажитися на пательні, і кухня наповнилася тим апетитним ароматом, я була задоволена собою на всі сто. І добре, що пательні було дві, бо так справа йшла швидше.

Зрештою я просто сіла, взяла сметанку і з насолодою поїла, але коли вже наїлася, результат моїх старань уже не здавався таким грандіозним, бо я просто поїла, а стільки зусиль було…

— Як пахне… — задоволено сказав Олег, але я одразу додала:

— Це не тобі.

— Яка ти жорстока! — промовив він, уже ївши деруни очима.

— Ти бурчати не будеш, якщо знову вирішу погуляти наодинці?

— Навіть не думай. — миттю заперечив.

— Ти зробив свій вибір.

— Іро, ти знущаєшся? — підняв на мене погляд.

— А ти не знущаєшся? — спокійно відповіла я.

— І не думав.

— Ну тоді можеш бути вільним, — знизала я плечима і почала прибирати на столі.

— Ти мене залишила майже без сніданку. Тепер хочеш залишити без обіду? — хмикнув він.

— Я тобі їсти вранці не заважала. — нагадала я.

— Та взагалі не заважала, — обурився він. — Просто влаштувала таке шоу, що в мене лише слинка виділялася на тебе, а так мене взагалі нічого від їжі не відволікало.

— Тримай свою слинку при собі, — задоволено кинула я, а він ще раз подивився на мене, потім на деруни і мені раптом стало шкода… не тільки його, а й своїх старань. Бо я ж усе це готувала не для того, щоб воно просто охололо і потім викинути .

— Добре, — зупинила я його. — Сідай.

Я поставила перед ним тарілку, сметану, а сама сіла навпроти й задоволено спостерігала, сперши підборіддя на руку. Просто дивилася на нього і навіть не намагалася це приховати, а він одразу це відчув.

— Ти їх випадково не вирішила отруїти? — примружився чоловік.

Я не відповіла, лише посміхнулася й продовжила дивитися на нього.

— Іро, що не так? — уже серйозніше запитав він і підозріло почав пробувати їсти.

А я мовчала. Просто сиділа й усміхалася і, здається, цим я його теж роздратувала.