8.

Олег

Іра, здається, так і проспала всю ніч у тій самій позі, в якій впала на ліжко після душу. Вчорашня прогулянка її неабияк виснажила.

Вчора я неймовірно перехвилювався, тому сьогодні, що б вона не казала і як би не впиралася, відпускати її саму я нікуди не збирався. Навіть якщо доведеться прив'язати до себе мотузкою.

Я обережно накрив її ковдрою і тихенько спустився вниз. Була лише шоста ранку. Над верхівками гір уже починало підніматися сонце, а з відчиненого вікна долинав спів пташок. Я навіть чайник не вмикав, щоб нічим її не розбудити, але мої старання виявилися марними. Хвилин через тридцять вона сама спустилася вниз.

— А що це за тиша така? — підозріло запитала Іра.

— Хотів, щоб ти відпочила.

— Ой-ой, — одразу примружилася вона. — І з чого така доброта?

— Просто хотів.

— Ага. Звісно. — вона відкрила холодильник, дістала воду і зробила кілька ковтків.

— Якщо ти хвилюєшся за вчора, то це було вчора. Так, це зайняло більше часу, ніж я планувала, але результат того вартий. Мені сподобалося. Якось треба буде повторити.

— Іро...

— І не треба нічого коментувати.

Після цього вона поставила варитися каву, а я дістав яйця для сніданку.

— Як я тобі й обіцяла, сніданок сьогодні не готую, — кинула через плече.

— Якось переживу. — на диво, настрій у неї був чудовий, ніби це не вона вчора ледве дійшла додому.

Раптом вона зупинилася посеред кухні.

— О, придумала. — дочекалася, коли завариться кава і одразу побігла нагору. Я лише похитав головою і повернувся до сковорідки.

Через кілька хвилин вона повернулася з карематом, у короткому спортивному топі та лосинах, які обтягували все, що тільки можна було обтягнути. Розстелила його просто у вітальні навпроти кухні і абсолютно спокійно почала розминатися.

Я саме перекладав яєчню на тарілку, тому спочатку не звернув особливої уваги… спочатку. Поки Іра не нахилилася вперед, дістаючи долонями до підлоги.

Я повільно сів за стіл, взяв виделку, відрізав шматочок, а Іра плавно випросталася, підняла руки над головою і потягнулася.

Шматочок так і залишився на виделці.

— Сніданок образиться, — раптом промовила вона і я здригнувся.

— Що?

— Кажу, сніданок охолоне.

— Переживе.

Іра ледь помітно усміхнулася.

Я демонстративно відправив шматочок до рота і зробив вигляд, що мене цікавить виключно тарілка, але лише до того моменту, поки вона не змінила вправу.

Господи.

Я запив це кавою. Потім ще раз. І ще.

— Ти так скоро всю каву вип'єш.

— Я хочу пити.

— Ага.

Це її "ага" прозвучало занадто задоволено. Іра спокійно продовжувала займатися, ніби нічого не відбувалося, але я знав її добре. Вона чудово бачила кожен мій погляд і судячи з ледь помітної посмішки, яка раз по раз з'являлася на її губах, їй це страшенно подобалося.

— Знаєш, — задумливо сказала вона, не припиняючи розтяжку. — А ти сьогодні якийсь тихий.

— Я завжди тихий.

— Неправда.

— Правда.

— Олеже, ти хвилин десять не можеш доїсти свій сніданок. Я опустив погляд у тарілку. Яєчня справді була майже недоторкана і Іра переможно усміхнулася.

— Щось відволікає?

— Дуже.

— І що ж?

Я подивився на неї, вона подивилася на мене і я побачив, як в її темних очах уже танцювали бісики.

— Іро.

— Що?

— Ти спеціально.

— Не розумію, про що ти. — от же лисиця.

— Брехуха.

— А ти дуже розсіяний. — констатувала вона. — Чи я помиляюсь?

Ні, ну а що? Я ж просто дивився, як людина спортом займається. Дуже гарно займається. Професійно навіть. Танці явно не минули безслідно: рухалася вона легко, впевнено, ніби взагалі не докладала жодних зусиль