4.

Я демонстративно образилася на нього, про що одразу ж повідомила, але Олег мої слова серйозно не сприйняв. Лише посміхнувся і спустився вниз, а я взялася розкладати речі.
Можливо, мені ще вдасться втекти звідси раніше, ніж планувалося, але поки що хотілося розібрати все по місцях, щоб не вивертати валізу щоразу, коли знадобиться якась дрібниця.
Я нікуди не поспішала. Складала одяг у шафу, розставляла косметику й подумки налаштовувалася на те, що часу в мене тут, схоже, буде більш ніж достатньо.
Зрештою я прилягла на ліжко, сподіваючись трохи відпочити після довгої дороги та довго поніжитися не вдалося.
У відчинене вікно долинув такий апетитний аромат вогнища і рибної юшки, що в мене мало не потекли слинки. Я миттю підскочила, по черзі виглянула у всі вікна, намагаючись зрозуміти, звідки так пахне, і невдовзі помітила Олега за будинком біля якоїсь прибудови, схожої на альтанку.
Попри небажання з ним розмовляти, ноги самі понесли мене вниз. Хитрожопий який… Знав, чим заманити.
Ну нічого, я ще потім трохи поображаюся.

— Ти спеціально? — запитала я, вийшовши надвір.
Тут усе було доволі затишно. Під накриттям стояли масивний стіл і красиві дерев'яні лави, а поруч у печі булькотів великий казан.

— Ні, просто захотілося, — спокійно відповів він. Ага. Звісно. Поруч я помітила нарізаний болгарський перець, який, наскільки я пам'ятала, Олег терпіти не міг.

— Ти вже речі розклала? — я лише кивнула.

— Все вмістилося? — я ображено вигнула брову.

— Я взагалі брала тільки найнеобхідніше. Планувала відпочивати сама і ходити голяка.

— Можеш ходити. Я не проти.

— Я й не сумнівалася. Але проти я.

— Поки що, — посміхнувся він, кинувши на мене хитрий погляд і я фиркнула.

— Не хочу тебе засмучувати, але твій план накриється мідним тазом. Між нами нічого не може бути.

Олег неквапливо помішав юшку дерев'яною ложкою.

— Подобається мені, як ти постійно про це говориш.

— Про що саме?

— Про те, що між нами нічого не буде.

— Бо це правда.

— Якщо людина кожні п'ять хвилин повторює одну й ту саму фразу, значить сама себе в чомусь переконує.
— Не вигадуй.

— Та куди мені. Я ж просто юшку варю.

— Самозакоханий дурень. — Олег повільно перемішав щось у казані і навіть не подивився на мене.

— Добре. — я підозріло примружилася.

— І все?

— А що ще? Ти сказала — я почув.

— Щось ти надто легко здався.

— А я й не здавався.

— Логіка в тебе, звісно, унікальна. — важко видихнула я.

— Дякую.

— Це не був комплімент.

— А я все одно заберу. — я закотила очі й перевела погляд на казан.

— Що там? Ще довго?

— Майже готово.

— Пахне смачно.

— Знаю.

— Самовпевнений.

— Теж знаю.

— Господи, як же ти мене дратуєш.

— А ти вже хвилин десять стоїш біля мене замість того, щоб ображатися нагорі. — я  відкрила рота і відразу закрила, бо не змогла придумати, що відповісти так швидко.

От же ж нахаба.

Але ж він мав рацію. Я справді трохи забула і просто стояла поруч, вдихала запах юшки. Та все ж на майбутнє треба бути більш пильною.