2.

«Відпочила на свою голову», — називається. Враховуючи того гуцула, який зі швидкістю світла зник, я не знала, як зараз звідси поїхати.

— Чудово, а як звідси можна поїхати?

— Автомобілем, велосипедом, байком, скейтом... Щодо літака сумніваюся, на коні можливо, — спокійно перерахував він із посмішкою.

— Дуже дотепно, — буркнула я.

— Іринко, ти запитала — я відповів. — Знову це його «Іринка». Тільки він мене так називав, і це мені завжди не подобалося. Я Іра, Ірка, Ірина, але не Іринка. Іринка — це щось ніжне й крихке, а я далеко не така.

— Послухай, — намагалася пояснити я, — на вулиці спека, я втомилася як собака…

— То відпочинь.

— Я й хочу, але сама. Щоб по сусідству — нікого.

— У нас по сусідству нікого, — засміявся він.

— Як ти сюди приїхав?

— Так само, як і ти.

— А транспорт? Автобуси, може, якісь ходять… — Він важко видихнув, і я його частково розуміла, адже зараз я, мабуть, була схожа на істеричку.

— Іро, — перебив він мене, — ми тут удвох. Змирись! — Я хотіла щось сказати, але він не дав: — Чи я тобі настільки неприємний? — От гад, на комплімент напрошується.

— Я хотіла відпочити сама, розумієш? — уже спокійніше сказала йому.

— Іншим разом, — посміхнувся Олег. — Голодна?

Ну, брехати було б безглуздо, бо якби повз пробігав слон — я б із радістю його зʼїла й ні шматочка Олегу не залишила б. Стрес — страшна сила, пробуджує шалений апетит.

— Чай із бутербродами будеш? — спокійно запитав, а я мовчки кивнула. Врешті-решт, добре, що тут був саме Олег, а не якийсь лівий мужик.

— Так би зразу.

— Скажи, ти спеціально це влаштував?

— Собі відпустку? — Блін, він із мене знущається. — Звичайно, я ж знав, куди їду.
Схоже, він буде лише віджартовуватися.

— Я тебе зараз прибʼю! — ляпнула я, не втримавшись.

— Тоді ми знову будемо вдвох, тільки я буду привидом і, якщо пощастить, побачиш мене в дзеркала.

— Ха-ха, — вирвалося в мене.
Він поставив переді мною горнятко з чаєм, від якого йшов такий божественний аромат, що я просто замовкла, насолоджуючись. А через кілька хвилин з'явилася тарілка з канапками, і він сів навпроти.

— Скільки ти тут уже? — треба все максимально розпитати.

— Три дні.

— І чим ти займаєшся?

— Гуляв, читав. Я завчасно завантажив книги, адже звʼязку тут немає.

— А продукти?

— Раз на кілька днів привозять. Не хвилюйся, голодувати не будеш. — заспокоював він мене.

— Тобто через кілька днів я можу поїхати?

— Спробуєш, — якось загадково відповів. Ну добре, потім із цим розберемося.

— Оскільки мінімум кілька днів ми проведемо разом, пропоную якось домовитися, — рішуче заявила я і Олег здивовано підняв брову:

— Цікаво.

— Треба поділити територію.

— Я можу залишитися у своєму ліжку? — невинно поцікавився він.

— Можеш, звісно. До речі, покажеш, де буду ночувати я? — я підтягнула до себе горнятко й уже хотіла зробити ковток.

— Зі мною, — спокійно відповів чоловік і я шоковано подивилася на нього.

— В сенсі?

— Тут одне ліжко.

— Одне? — я так махнула рукою, що мало чай не перевернула.

— Одне.

— На весь будинок?

— Так.

— Це ж будинок, а не намет!

— Я теж був здивований. — я примружилася, він усміхнувся і я примружилася ще сильніше, і він знову продовжив усміхатися. Мені здавалося, що я починала розуміти, чому деякі самки богомолів з'їдають своїх партнерів.

— Скажи, що ти жартуєш.

— Хотів би.

— Диван?

— Немає.

— Розкладне крісло?

— Немає.

— Друга спальня?

— Є. — я полегшено видихнула. — Але там теж немає ліжка.

— Як це взагалі можливо?

— Не знаю. Я цей будинок не облаштовував. — я безпорадно відкинулася на спинку стільця.
Відпочинок мрії: гори, свіже повітря, тиша, відсутність зв'язку й чоловік, який насолоджується тим, як дозовано шокує мене все більше і більше.