1.

Іра

Я вийшла з авто, зняла сонцезахисні окуляри й повільно озирнулася.

— А мені точно сюди? — цей чемний гуцул або справді мене розумів, або дуже переконливо робив вигляд.

— Ми вже туй, то сесь хижа.
Я не була впевнена, що зрозуміла все правильно, але слова «туй» і «хижа» дивним чином склалися в логічну картину. Принаймні про туї він точно не говорив.
Чоловік уже витягав мої валізи, щось бурмочучи собі під ніс. Я знову озирнулася.
Гори. Ще гори. І гори за горами.
Будинок попереду мав дуже навіть гарний вигляд — дерев'яний, охайний, ніби з картинки туристичного буклета. Але де люди? Де магазин? Де хоч щось, що нагадує цивілізацію?
Я вже збиралася поставити всі ці важливі питання, коли водій грюкнув багажником, сунув мені в руку ключі й блискавично застрибнув в авто.

— Стійте! Я ще... — та він уже пиляв дорогою вниз, залишаючи після себе тільки хмару пилу.
Прекрасно.
Просто прекрасно.
Це точно був якийсь невдалий жарт моєї подруги. Коли вона радила це місце, то розповідала про затишний відпочинок у Карпатах, а не про добровільне заслання в гори.
Я дістала телефон, але зв'язку не було. Я вже підняла вище, але нічого. Ще вище і знову нічого.

— Та ви знущаєтесь...
Обурено засунувши телефон до сумки, я схопила валізи й попрямувала до будинку.
Розбиратися буду потім, спочатку — розвідка території.
Всередині виявилося напрочуд затишно. Багато дерева, гарне різьблення, сучасна техніка. І, що особливо потішило, жодної голови оленя на стіні чи ведмежої шкури під ногами.
Першою справою я пішла перевіряти холодильник, бо їжа — це святе.
На щастя, він був забитий продуктами. У морозилці лежало м'ясо, на полицях сир, овочі, молоко і я задоволено усміхнулася.
З голоду не помру, а на ситий шлунок навіть план втечі придумується значно краще.
Раптом десь у будинку почулися кроки і я завмерла, а серце почало швидко калатати. До такого я точно не була готова.
Я пробіглася очима кухнею і зупинився на сковорідці, яка виглядала з духовки і зрозуміла, що це ідеальний варіант. Я максимально тихенько дістала її і стискаючи обома руками, я навшпиньки рушила коридором, а кроки ставали ближчими.
Я різко завернула за ріг.

— Бляха! — переді мною стояв Олег, живий, здоровий і геть не здивований. Він ковзнув поглядом по моєму обличчю, потім по сковорідці в руках і ледь усміхнувся.

— А це не для готування я так розумію?

— Що ти тут робиш?!

— Живу і відпочиваю зараз.

— Що значить живеш?

— Те й значить. Ногами ходжу, їм, сплю і багато дихаю свіжим повітрям.

— Олеже! — обурено відкрила рота я.

— Що?

— Я серйозно питаю!

— А я серйозно відповідаю. — широко усміхнувся він, а мені страшенно захотілося перевірити, наскільки боляче б'є чавунна сковорідка.

— Я приїхала сюди відпочити.

— Вітаю.

— На самоті!

— А-а-а... Тоді співчуваю.

— Чому?

— Бо я теж тут відпочиваю.
І судячи з того, як весело блищали його очі, новина про мою присутність його геть не засмутила.