Глава 3

Еліна довго мовчала.
Серце підказувало одну відповідь, а розум нагадував, що перед нею стоїть король.
Та коли вона подивилася в його очі, то побачила в них не владу і не велич.
Вона побачила самотність.
Самотність людини, яка прожила надто довго.
І тоді Еліна ледь усміхнулася.
— Так.
Агон завмер.
— Що?
— Я згодна.
На мить король навіть не повірив почутому.
— Справді?
— Справді, — відповіла вона. — Але лише тому, що бачу перед собою добру людину, а не короля.
На обличчі Агона з'явилася така щира усмішка, якої Еліна ще ніколи не бачила.
Він обережно взяв її руку у свою.
— Ти навіть не уявляєш, наскільки щасливим мене зараз зробила.
Та раптом усмішка зникла з його обличчя.
Він насупився.
— Зачекай...
— Що сталося?
Король прислухався.
У палаці панувала дивна тиша.
Занадто дивна.
Не було чути ані кроків слуг, ані голосів вартових, ані звичного ранкового метушіння.
Вони швидко вийшли з кімнати.
Перший слуга, якого вони побачили, спав просто на підлозі коридору.
Другий — біля сходів.
Третій — за столом.
Усі продовжували спати.
Еліна нахилилася до однієї служниці.
— Прокидайтеся.
Жодної реакції.
— Це недобре, — прошепотіла вона.
Агон перевірив ще кількох людей.
Результат був той самий.
Весь палац спав непробудним сном.
Король замислився.
— Що ж нам тепер робити?
Вони мовчки переглянулися.
Потім обоє подивилися у бік вежі, де перебував фенікс.
Агон дістав золотий ключ.
Довго дивився на нього.
Потім повільно сховав назад.
— Фенікс залишиться у вежі ще ненадовго.
— Але ж ви обіцяли його відпустити, — тихо сказала Еліна.
— І я дотримаюся слова, — відповів король. — Та спершу ми повинні врятувати цих людей. Я не можу покинути своїх підданих у такому стані.
Еліна опустила голову.
— Ви маєте рацію.
Вони вирушили до вежі.
Фенікс уже чекав на них.
Його золоті очі уважно стежили за кожним рухом.
— Я тебе обов'язково випущу, я нарешті знайшов своє кохання, — сказав Агон, дивлячись на величного птаха. — Ще трохи.
Фенікс несподівано нахилив голову, ніби зрозумів його слова.
Після цього Агон повернувся до Еліни.
— Знаєш, я прийняв ще одне рішення.
— Яке?
Король подивився на свої руки.
— Більше я не братиму сили у фенікса. Я більше не гладитиму його...
Еліна здивовано підняла брови.
— Навіть якщо він залишиться тут ще деякий час?
— Навіть тоді.
— Але ви почнете старіти. Що
Агон усміхнувся.
— Так.
— Вас це не лякає?
Король підійшов до вікна.
Над містом уже повністю зійшло сонце.
Золоті промені освітлювали дахи будинків і сонних людей у дворі.
— Раніше я думав, що найбільший дар у світі — це молодість, — тихо сказав він. — Потім мені здавалося, що це влада. Пізніше — що це безсмертя.
Він на мить замовк.
— Але тепер я зрозумів одну річ.
— Яку?
— Усі ці дари нічого не варті, якщо тобі немає з ким ними ділитися.
Еліна слухала мовчки.
— Я прожив довше за багатьох людей, — продовжив Агон. — І знаєш, що помітив? Людина не цінує те, що триває вічно. Ми цінуємо саме те, що колись закінчиться.
Він подивився на свою долоню.
— Захід сонця прекрасний лише тому, що триває недовго. Весна прекрасна лише тому, що змінюється літом. І людське життя дорогоцінне саме тому, що не є безкінечним.
Еліна підійшла ближче.
— Ви шкодуєте про прожиті роки?
— Ні, — усміхнувся король. — Але шкодую про те, що витратив стільки часу, боячись постаріти.
Він ніжно взяв її за руку.
— А тепер я більше не боюся.
— Через мене?
— Через нас.
Еліна усміхнулася.
А десь високо у вежі фенікс розправив свої величезні крила.
Наче знав, що попереду на них чекає нова подорож — пошук способу пробудити ціле королівство від дивного сну, який став ціною за справжнє кохання.

Агон довго ходив залами палацу, роздумуючи над тим, що сталося.
Сотні людей спали непробудним сном.
Еліна сиділа поруч і мовчки спостерігала за ним.
Раптом король зупинився.
— Можливо... я ніколи не пробував використати свою силу саме так.
— Як? — запитала Еліна.
— Твій спів присипляє. Можливо, мій повинен робити протилежне.
— Ви вмієте співати?
Агон усміхнувся.
— Не дуже добре. Але справа ж не в голосі.
Вони повернулися до великої зали, де спали придворні.
Король став посеред кімнати.
Заплющив очі.
І заспівав.
Його голос був зовсім іншим, ніж у Еліни.
У ньому не було тієї ніжності, що заколисувала серце.
Навпаки.
Його спів нагадував ранкове сонце після довгої ночі.
Нагадував весняний вітер після холодної зими.
Нагадував перший промінь світла, який проникає крізь зачинені вікна.
Мелодія повільно наповнила залу.
І раптом один із радників поворухнувся.
Потім відкрив очі.
За ним прокинувся інший.
Ще один.
І ще.
— Вони прокидаються! — вигукнула Еліна.
Король продовжував співати.
Незабаром по всьому палацу почали чутися здивовані голоси.
Прокидалися слуги.
Прокидалися вартові.
Прокидалися кухарі.
Наче саме життя поверталося до них.
Коли остання служниця розплющила очі, спів стих.
У палаці запанувала радісна метушня.
Еліна підбігла до Агона.
— Вам це вдалося!
Король тихо засміявся.
— Схоже, фенікс був мудрішим за нас обох.
— Що ви маєте на увазі?
Агон подивився у високе вікно, де виднілося блакитне небо.
— Ми весь цей час думали, що наші сили протилежні. Але насправді вони доповнюють одна одну.
Еліна замислилася.
— Як ніч і день?
— Саме так.
Він на мить замовк.
— Знаєш, у світі багато людей намагаються перемогти свою протилежність. Світло бореться з темрявою. День із ніччю. Молодість зі старістю.
— А хіба це не природно?
— Ні, — усміхнувся король. — Бо жодне світло не існувало б без темряви. Ми цінуємо ранок тільки тому, що була ніч. Цінуємо тепло тому, що знаємо холод. Цінуємо радість тому, що іноді сумуємо.
Вони повільно йшли коридором.
Піддані навколо поверталися до своїх справ, навіть не здогадуючись, наскільки близько були до біди.
— Виходить, моя сила не була помилкою? — запитала Еліна.
— Ні. І моя теж.
Агон усміхнувся.
— Сон потрібен так само, як і пробудження. Спокій потрібен так само, як і рух. Навіть смуток іноді потрібен людині, щоб зрозуміти ціну щастя.
Вони зупинилися біля вежі фенікса.
Птах дивився на них крізь золоті прути клітки.
Тепер його очі здавалися спокійними.
Наче він знав щось таке, чого не знали люди.
— А знаєш, що я зрозумів за всі ці роки? — тихо сказав король.
— Що?
— Люди думають, що щастя — це отримати все, чого вони бажають. Але справжнє щастя приходить тоді, коли людина перестає боятися втратити те, що має.
Еліна міцніше стиснула його руку.
— І ви більше не боїтеся?
Агон подивився на неї.
— Боюся.
Вона здивувалася.
— Справді?
— Так. Але тепер я знаю, що хоробрість — це не відсутність страху. Хоробрість — це коли ти робиш правильний вибір, навіть якщо тобі страшно.
Його погляд зупинився на золотому ключі.
— Мені страшно старіти.
— Мені теж було б страшно.
— Але ще страшніше прожити вічність і так ніколи не навчитися любити.
Еліна усміхнулася.
А фенікс у цей момент тихо розправив свої вогняні крила.
Наче погоджувався.
Адже він прожив довше за будь-яку людину і знав істину, про яку люди часто забувають:
іноді найціннішими є не роки життя, а ті люди, заради яких ці роки хочеться прожити.