Глава 2

Еліна сиділа на холодній кам'яній підлозі своєї камери. Вузьке віконце під самою стелею пропускало лише тонкий промінь місячного світла. За товстими стінами в'язниці вирувало життя величного королівства Агона, але сюди не долинав майже жоден звук.
Минуло вже багато тижнів відтоді, як її кинули до темниці за спробу звільнити фенікса. Більшість людей давно забули про неї, та сама Еліна не втрачала надії.
Тієї ночі вона тихо співала старовинну колискову, яку ще в дитинстві навчила її мати.
Її голос лунав між сирими стінами, стаючи дедалі мелодійнішим і чистішим. Раптом сталося щось дивне.
Кроки вартових за дверима стихли.
Еліна замовкла.
За дверима почулося глухе падіння.
Вона обережно підвелася і визирнула крізь маленьке віконце в дверях.
Усі вартові спали.
Один сидів біля стіни, схиливши голову на груди. Інший лежав просто на підлозі. Навіть старий наглядач заснув, тримаючи в руках незагаслий ліхтар.
— Що?.. — прошепотіла вона.
У цей момент пролунав тихий металевий клац.
Двері камери самі відчинилися.
Еліна завмерла.
Серце калатало так сильно, що їй здавалося, його почує весь замок.
Вона повільно вийшла в коридор.
Навколо панувала неприродна тиша.
Усі слуги спали.
Усі вартові спали.
Навіть смолоскипи на стінах горіли незвично спокійним золотим полум'ям.
Раптом у пам'яті сплив той день.
Той самий день, коли вона стояла біля дверей вежі, де утримували фенікса.
Тоді вона довго притискала долоню до старого дубового дерева дверей.
І саме в ту мить за ними фенікс заспівав.
Його чарівний спів проник крізь камінь і метал.
Тоді їй здалося, що це просто уява.
Тепер вона зрозуміла правду.
— Фенікс... — прошепотіла вона.
Його сила торкнулася її.
Частинка сили птаха перейшла до неї того дня.
Можливо, фенікс сам обрав її.
Можливо, він відчув її доброту.
Можливо, знав, що лише вона наважиться його врятувати.
Еліна підняла руки.
Навколо її пальців закружляли маленькі золоті іскри.
Вони нагадували крихітні пір'їнки з вогню.
Дівчина здивовано дивилася на них.
— Це справді моя сила...
Уперше за багато років у серці Еліни з'явилася справжня надія.
Вона піднялася сходами нагору.
Попереду височів королівський замок.
Його срібні шпилі торкалися хмар, а численні башти здіймалися над містом мов кам'яні велетні.
Місячне світло ковзало по білому мармуру стін.
Золоті прапори короля Агона майоріли на вітрі.
Сам Агон у цей час спав у своїх розкішних покоях.
Навіть через п'ять років він виглядав молодим і сильним.
Його чорне волосся залишалося таким самим густим, а на обличчі не з'явилося жодної зморшки.
Усе це було завдяки феніксу.
Високо над замком стояла стара вежа.
Самотня.
Відокремлена від решти будівель.
Саме там знаходилася золота клітка.
Саме там уже багато років жив полонений фенікс.
Птах сидів у золотій прекрашеній дорогоцінним камінням клітці.
Його пір'я світилося м'яким червоно-золотим сяйвом.
Кожен рух залишав у повітрі мерехтливий слід.
Його очі нагадували два маленькі сонця.
Але попри всю велич, у них ховалася втома.
Втома від довгого полону.
І саме в цю мить фенікс раптом підняв голову.
Наче відчув щось.
Наче зрозумів, що десь у замку з'явилася людина, яка нарешті може його врятувати.
І вперше за багато років у його очах спалахнула надія.

Еліна стояла посеред темного коридору в'язниці, не вірячи власним очам. Усі вартові спали. Важкі двері камер були відчинені, а смолоскипи на стінах горіли незвично яскравим золотим світлом, ніби саме полум'я впізнало в ній частинку сили фенікса.
— Тепер я можу врятувати тебе... — прошепотіла вона.
Еліна повільно рушила вперед.
Її голос знову наповнив коридори замку.
Спочатку тихий.
Ледь чутний.
Наче подих вітру серед весняних квітів.
Та з кожним кроком він ставав сильнішим.
Чарівна мелодія розливалася кам'яними проходами, здіймалася сходами, проникала в кожен куточок величезного замку.
Один за одним засинали вартові.
Біля головних воріт двоє лицарів ще намагалися тримати списи, але їхні повіки важчали.
За кілька секунд вони повільно опустилися на коліна й заснули.
На внутрішньому подвір'ї заснула зміна нічної варти.
На мурі один із лучників ще спробував покликати товаришів, але слова так і не злетіли з його губ.
Він заснув прямо біля бійниці.
Еліна йшла далі.
Позаду неї залишалися ряди сплячих вартових.
Здавалося, що сама ніч допомагає їй.
Над замком світив величезний срібний місяць.
Його світло вкривало білі мармурові стіни, високі башти та золоті шпилі.
Величний замок Агона виглядав казково красивим.
Але тепер Еліна бачила інше.
Вона бачила не красу.
Вона бачила клітку.
Увесь цей розкішний палац був побудований на стражданнях фенікса.
На його вкраденій свободі.
Дівчина піднялася довгими гвинтовими сходами.
Що вище вона підіймалася, то сильніше відчувала, ніби хтось кликав її.
Ніби сам фенікс чекав.
Попереду з'явилися знайомі двері вежі.
Ті самі.
За якими багато років утримували безсмертного птаха.
Біля дверей стояли шестеро королівських гвардійців.
Найкращих воїнів королівства.
Їхні обладунки блищали в світлі смолоскипів.
Побачивши Еліну, вони вихопили мечі.
— Стій! — вигукнув один із них.
Та дівчина навіть не зупинилася.
Вона лише продовжувала співати.
Мелодія стала ще красивішою.
Ще чарівнішою.
Воїни раптом почали хитатися.
Один упустив меч.
Другий сперся на стіну.
Третій намагався зробити крок уперед, але його ноги підкосилися.
За мить усі шестеро вже спали біля дверей.
Еліна залишилася сама.
Її серце калатало від хвилювання.
Вона простягнула руку до старовинних дверей.
І в ту ж секунду з-за них почувся знайомий спів.
Двері відчинилися перед нею самі.
Фенікс подумав, що порятунок нарешті близько.
Залишався лише один крок до свободи безсмертного птаха. Еліна стояла перед золотою кліткою, стискаючи руками холодні прути.
Її спів міг присипляти людей, якщо він міг відчиняти двері темниці, то, можливо, він зможе допомогти й феніксу.
Дівчина заплющила очі.
Глибоко вдихнула.
І заспівала.
Її голос лунав під склепінням вежі, відбиваючись від кам'яних стін. Він ставав дедалі сильнішим і красивішим. Золоті іскри почали кружляти навколо неї, немов маленькі зорі.
Його очі спалахнули надією.
Полум'я на його пір'ї стало яскравішим.
Еліна співала далі.
У вежі здійнявся теплий вітер.
Смолоскипи затремтіли.
Навіть важкі штори біля вікон почали колихатися, хоча жодного подиху вітру зовні не було.
Дівчина простягнула руку до замка.
— Відчинись... будь ласка...
Мелодія стала ще вищою.
Ще могутнішою.
Золоте світло охопило всю клітку.
На мить Еліна навіть подумала, що замок ось-ось відкриється.
Та минула секунда.
Друга.
Третя.
І нічого не сталося.
Замок залишався замкненим.
Клітка залишалася зачиненою.
Еліна не зупинилася.
Вона співала ще довше.
Так довго, що її голос почав тремтіти від втоми.
Золоті іскри поступово згасали.
Але замок навіть не ворухнувся.
Нарешті дівчина замовкла.
У вежі запанувала тиша.
Було чути лише потріскування вогню на пір'ї фенікса.
Еліна повільно опустила голову.
На очах виступили сльози розчарування.
— Я була впевнена, що зможу...
Фенікс тихо підійшов ближче до прутів клітки.
Він обережно торкнувся дзьобом її руки.
Наче хотів утішити.
І тоді Еліна зрозуміла.
Її сила могла присипляти людей.
Могла допомагати їй тікати.
Але вона не могла замінити ключ.
Для того щоб відчинити клітку, потрібен був лише один предмет.
Ключ короля Агона.
І зараз він висів на ланцюжку у нього на шиї.
Десь у розкішних королівських покоях.
Еліна витерла сльози й випросталася.
— Гаразд, — тихо сказала вона. — Значить, мені доведеться зустрітися з королем ще раз.
Почувши це, фенікс уважно подивився на неї.
А далеко внизу, в одній із найвищих башт замку, король Агон уже прокинувся і раптом відчув дивне занепокоєння, ніби невидима загроза повільно наближалася до нього.