Глава 11

- Хто ти?

Данило не очікував ось так просто зустріти незнайомку. Тому з вуст виривалось зовсім не те, що напланував запитувати хлопець. Вже вдруге його чітко сформульований план не спрацював, що вказувало на цілковиту неспроможність адекватно оцінювати можливості спортсменом, нехай, це б мало синхронно струменіти в його жилах разом з таланом.

Білявка кліпала на хлопця великими бездонними оченятами, притримуючи край салатної сукні, аби той не замастився крихтами іржавого ґрунту.

Данило розгадував, чи взагалі розуміє його незнайомка, бо виглядала вона досить збентежено. Отож, аби послабити нервовість моменту, хлопець взявся познайомитись.

Щоб не налякати гостю, він поволі простягав руку:

- Мене звуть…

Шквальний вітер вдарив Данила в спину, а дівчину змусив поступитись назад. Вдихнувши аромат хвої та терпкої смоли, який часто повертав людині душевну рівновагу та спокій, вона зірвалась з місця й побігла якнайдалі від нав’язливого хлопця.    

- Гей! – спохватився він та чимдуж помчав за дівчиною.

Оголеними ступнями вона торкалась бугристої землі, проте відбитків від ходи не залишала. Данилом неначе оволоділа сонливість. Незнайомка перетворювалось на розпливчасту пляму, що зливалась з відблисками сонця.

- Стій! – заклинально волав хлопець, бо не мав права відпустити останній шанс отримати розбірливі тлумачення.

Тим часом весняна дівчина танула на тлі тіней на шорсткій корі, а потім знов виринала, зачіпаючи тоненькими пальчиками гілочки, які немов з вдячністю вклонялись їй за подароване благословення.

- Почекай! – наздоганяв її хлопець, раз за разом перечіпаючись через виткнуте де-не-де коріння.

- Ти врятуєш нашу сестру?

Тонесенький голосок незнайомки для хлопця вигулькував зусюди: з полохливої дрібної трави, з-під порепаного каміння, з-за низькорослих кущів. Водночас вона була так близько і так недосяжно.      

- Та зачекай же ти! – ледь не плакав Данило.

Він збився з ніг, втрачаючи дівочий образ серед багаторічного лісу.

- Де… - завертівся на всі сторони хлопець.

Тільки постьобаний килимок з моху точно вказував на північ, де миролюбно розташувався райський котедж. Він ласкаво натякав, що час на пошуки вичерпано, і йому варто чимчикувати додому. Проте жодній частинці неосяжного лісу не втямки, що хлопець ніколи не лишався без перемоги.

- Де ти є? – сповнений розпачем, загорланив він до неба, шумом зганяючи воронів з гілля.

- Данило!

- Ааа! – перелякався хлопець, хапаючись за серце.

Аліса тихенько прокралась з-за сосни, зупиняючись поруч з другом.

- Чого ти репетуєш? – спитала вона.

- Вона була тут! – неждано Данило обхопив дівчину за плечі та став трясти, поневолений впевненістю, що Аліса так швидше зрозуміє суть його слів. - Була. Я біг за нею, а вона знову зникла. Розчинилась у деревах. Волосся блондинисте таке, довге, - кинувся описувати він, доки не забув деталі. – Вінок на голові. Від неї пахло прісною водою та… Веселкою? Так-так, якби веселка мала запах, аромату присвоїли б саме таке забарвлення. О, Боже.  

Данило миттю відпустив подругу, присівши на замшілий валун.

- Тихо-тихіше, - влаштувавшись поруч, заспокійливо пестила Аліса друга.

Досада потроху вщухала, але хлопцеві не легшало.

- То вона явилася тобі? – вивідувала дівчина причину різкої зміни настрою хлопця.

- Так. Неземна красуня, - обізвався він.

Гілля дерев принишкло, підслуховуючи розмову.   

- І, Алісо, - Данило закашлявся, збираючись з духом:

- Не думаю, що вона людина.

Дослухаючись до розміреного ухкання хижої сови, дівчина випалила:

- Дивно визнавати, але я це запідозрила щойно відірваної тканини не виявилось.  

- Врятуєш? – сиплий шепіт ошпарив друзів.

- Ти це чула? – насторожився Данило.

- Сестру… - доганяли уривки з питання.

- Наче звідти, - визначила Аліса й шпарко побігла ліворуч у глибину лісу, а хлопець – слідом.

Щодалі за звуком мелодійного голосу, то соснові стовбури щільніше прилягали один до одного. Данило спритно маневрував між ними, випередивши Алісу, що переплигувала покручене коріння, яке ніби спеціально перешкоджало переслідуванню.

Подруга лишилась далеко позаду, коли Данилові вдалось розгледіти образ незнайомки.

- Чому ти просиш мене про спасіння? – прожогом запитав він, доки вона наново кудись не запропастилась.

Але покорятись бажанням Данила дівчина не збиралась. Покрутившись навколо себе та вдосталь насолодившись пишнотою поділу сукні, дівчина ощасливлено потягнулась до сонця та зістрибнула з каменю, щоб пуститись ще далі.  

- Та припини втікати! – злився Данило.

Проте цього разу дівчина повільно ковзала лісом, а там, де її босі ноги торкались вигладженої землі, пробивались з-під землі поодинокі суцвіття гортензій.