Глава 7

- Врятуй сестру, - шепіт гнався наввипередки з вітром, але не досягав бажаної мети.

Розганяючи метеликів, нашіптування кружляли навколо мішені, проте щоразу промахувались.

- Врятуй нашу сестру.

Щось ніжно дряпнуло Данилові щічку. Він помалу привідкрив праве око і встиг помітити босу жіночу ступню та малахітову тканину, що за мить розтанула на тлі квітневої трави.

- Га?

Хлопець швиденько протер повіки, й декілька вій зосталось на пальцях.

- Де я?

Перед ним паровозиком бігали хмари, доки він не зрозумів, що зірочкою розлігся на землі й спостерігав за ранковим небом.

- Боже, - Данило заледве привстав на ліктях, на повну відчувши свинцеву важкість макітри.

Він потер потилицю, стрясаючи голки та крихітні шишечки.

- Куди мене занесло?

Хлопець роззирнувся – рівні стовбури сосен повискакували з ґрунту та рвучко рвонули вгору, буцімто змагались, хто першим дасть сонцю «п’ять». Подекуди повилазило коріння, яке виглядало доволі агресивно. Слабке шарудіння трави перегукувалось з енергійним теплим вітром. Десь ухкала сова та уркав коник-цвіркун.

І Данило б визнав цю мініатюру найбадьорішим ранком в історії, якби так сильно не ломило спину та не стріляло у скронях.

- А ось ти де! Нарешті відшукав! – зарепетував веселий Артем. – Тебе комарі тут не покусали?

Він поважно наближався до друга. Посмішка прикрашала його свіже обличчя. Здавалось, що вчорашній вечір йому дався легко, тож виспався він файно.

- Якого дідька тут відбувається? – запитав Данило єдину людину, яка може заповнити прогалини у пам’яті. - Де ми? І, що не менше важливо, - хто ми?

Артем зареготав такому чудному пошарпаному другові та поспішив проінформувати:

- Зараз ти насолоджуєшся найчистішим повітрям у хвойному лісі.

- Артеме, глянь-но на моє лице, - обома руками Данило обхопив вилиці. - Уважно дивись.

- Так, і? – пильно розглядав обличчя друга.

- Оці дві кульки, то є що? – пальці хлопця переповзли до повік та широко розкрили їх.

- Очі? – невпевнено проговорив Артем, немов наперед передбачив, що відповідь виявиться хибною.

- Еге, брате, очі, - розтягнув Данило. - То ти дійсно думаєш, що з цими двома я б не оцінив гектари соснових дерев, які оточили мене, що й світу білого не видно?

- Дотепно, - оцінив комедіянство одногрупник.

- То ти розкажеш мені нарешті, де ми, чи мені вигадати особливо моторошні тортури, аби витрясти з тебе правду? – наївно погрожував розгублений хлопець.

- Свят-свят-свят, - перехрестив Данила одногрупник. – Я вже не певен стосовно відповіді щодо «хто ти».

- Артеме.

- Жартую.

Хлопець подав руку, аби допомогти другові піднятись. Данило одразу кинувсь отряхувати  одяг від трави та сухої землі.

- Значить так, - поставив руки в боки Артем. - Ми знаходимось на території мого родинного котеджу. П’ятдесят кілометрів від міста, п’ятдесят кілометрів від п’яних друганів.

- Ми втекли? – на кінці підсвідомості зарухались картинки, як Данило, спершись на одногрупника, через дві сходинки збігав із «Пана Коцького».

- Щось на кшталт. Спочатку від нас всі сахались, бо ми безперестанку вливали собі всі підряд пляшки, поки не натрапили на ту миску з ручками.

- Ти про кубок?

- Так то був кубок? – дизайн посудини вразив Артема неоковирністю. - Лишенько, Яна зовсім не дружить зі смаком.

По скронях немов кувалдою гамселили, і Данило час від часу махав головою, наче хотів скинути той стукіт.

- Судячи з мого самопочуття, ми, що, його до останньої краплі вицідили?

- Не без допомоги, не переймайся. А коли лишились найвитриваліші, то я витяг тебе. А то Яна примостилась насильно обручку на пальця натягти, - пирснув Артем через безглуздість дівочого вчинку.

- Дякую?

- Питаєш?

- Констатую.

Данило сприймав себе врослим в кору деревним грибом, який щоденно санітаризує лісисту місцевість, щоб зберегти якісні породи. І поки він намагався системно впорядкувати події вчорашнього дня, Артем розслаблено потягувався і впивався тишею:

- Ах, який чудовий ранок. Гайда до будинку, поснідаємо, заодно приймеш душ, а то у твоєму волоссі начебто їжаки копошились, які реально тут водяться, - хлопець потріпав кучеряві пасма Данила, що повискакували у різні боки, ніби дитячі райдужні пружинки.

Хлопці помалу рушили протоптаною стежкою, насолоджуючись легким повітрям та красою лісу. Природа продовжувала виводити гучні серенади, участь в яких брали і дрібні комашки, і хижі птахи.

- Між іншим, твоїм батькам я наплів, що ти морально роздавлений. Хочеш побути наодинці з думками. А я, такий молодчинка, тебе добродушно прихистив. Тож твоє алібі вже працює, як відрегульований механізм швейцарського годинника, - Артем пишавсь своєю завбачливістю.