Пролог

Нагріті сонячним промінням хмари-ягнятка тулились до землі. Їм би тільки струсити жар зі спини й продовжити сонну подорож щедрої на барви країною, що вбралась у літню сорочку з соняшникової пілочки, ковилової спинки та рукавів-волошок.

Заплямовані зеленню латки слугували мапою, на якій маршрутними крапками виступали дахи гостинних хатинок, що низько припали до рівнини. До них міцно пристали розквітлі вишні, що здавалось, ніби собача в страху притиснуло загострені вушка.

Хмарки слідували точно за вказаними координатами, час від часу мимоволі випускаючи прозорі краплі, призначені для освіжаючої дощовиці кілометрів за двісті звідси. Одна з цих крихіток не втрималась та скотилась хмаринною поясницею, весело розтинаючи повітряну подушку, яка аж зашкварчала від несподіваного втручання. З нечутним для людини «бульк!» вона впала на поціловану персиком щічку дівчини та затряслась від реготу. Її сміх спинила злегка припухла долонька, що мазнула по щоці, натикаючись на воду, яка невідомо звідкіля взялась в цій виснажливій духоті.         

- Стривай! Куди ти?! – зойкнула дівчина вслід широкій спині, що миттю зникла за високою хвірткою.

Не зважаючи на кумедні вибрики краплин, кучерява красуня наблизилась до дерев’яної перепони і щосили закричала:

- Даню, це занадто ризиковано! Данило!!!

Її дзвінкий голос загубився між листям дерев, що густою стіною відгороджували околицю села від безкрайнього степу, який, переливаючись жовто-гарячим медом, то натикався на опасисті дуби та ясени рясних лісосмуг, то вгрузав у болотнянисті балки.

- Та чи я вгонюсь за тобою на цій залізяці?! – розпачливо ляснула руками по бильцях інвалідного візка дівчина.

Поки вона вигадувала, кого кликати на допомогу, силует її брата вже перетворився на крапку, й тільки один ангел-охоронець здатен врятувати його від безглуздого, викликаного небаченим самолюбством вчинку.

Данило мчав вихорцем, доки мужність та наснага не покинули його. Репліки сестри мигали на краєчку підсвідомості, мов невпинний стукіт сигналів S.O.S., які хлопець старанно ігнорував. Безстрашній Бажані було не збагнути, скільки мороку встигло заповзти до його душі, засісти дикою кішкою і раз за разом встромляти загострені кігті прямісінько у серце, отруюючи відчаєм.

І ось намалювався шанс, коли можна було витрясти весь жах, знищити обмежоване острахом прагнення до перемоги. І він його нізащо не випустить. Не цього разу.    

- Спортсмени ніколи не здаються, - твердо нагадав собі завчену до скреготу зубів мантру хлопець і пришвидшився.

Вітер недоречно обпалював йому обличчя, забираючись у носа. Він – ще одна перепона на шляху до втілення плану Данила. Як вчив його тренер – думки на замок, крім однієї, - переможної. Тож хлопець нашкрябав останні залишки впевненості й гайнув до ставка.

Під ногами ялозили дрібні камінчики розбитого асфальту, мов невидимий чарівник щедро насипав скляних кульок, аби Данило послизнувся та впав, так і не реалізувавши задуманого.

Та з непереборним імпульсом хлопця вони, радше, слугували йому за помічників, які додавали йому швидкості й допомагали більше плисти, аніж бігти.

Дорога гадючилась, вертілась, намагаючись відтягти момент, який так невблаганно прагнув прискорити хлопець.

Він біг з останніх сил, скоротивши шлях, коли пірнув в березові хащі.

М’язи кололо, ще й гілля підстаркуватих «зебр» гамселило по обличчю, причиняючи опір.

Природа категорично протистояла задумові Данила. Це відчувалось у задушливому повітрі, що чавило легені; у розчаруванні сонця, яке хмаринами прикривало наповнені вологою очі; у колючій траві, яка металевими шипами розривала підошви новеньких кросівок і, коли могла дістати, - встромляла щупальці у напружені литки та кісточки, викликаючи нестерпний біль.

Оминувши гай, що враз заплакав березовим соком, хлопець промчав коротким містком, під яким не припинялась одвічна боротьба липкого болота та живого струмка.

Дощечки під ним рипнули, норовивши розлетітись на друзки. Проте Данило, не дослухавшись до обурення старих зсохлих деревин, вже без сліду зник у долині, яка стрімким колесом закрутилась вниз до ставка.

Втоптуючи ще недозрілий цвіт калюжниці, хлопець наближався до водної скатертини, прошитої скляним візерунком. Данило галопом мчав до урвища, з якого збирався плюхнутись на потаємну глибину.

Аби хлопець відступився, вітер безбожно штовхав його у груди, змушуючи сорочку тісно обійняти накачане атлетичне тіло. Та цих нетипово сильних повітряних ривків було замало, щоб стримати Данила.

Перед вільним стрибком він зробив ще декілька впертих кроків і…  

… враз зупинився.

Розсічений берег ставка, що кістяком встряг у землю, завмер, щоб вмілий художник одразу замалював його схожу на хребет лінію.

Так само як для людини хребет є головною віссю, так і для Данила урвище стало основною стартовою лінією, яку він мав перетнути лише за свистком судді.

Та не на чиюсь команду чекав хлопець. Він тисячі разів чув розривний звук свистка чи штучний постріл, що закликали до руху, слухняно відштовхувався від бортика й пірнав у заздалегідь прохлоровану воду. А далі розкривав свої крила, що допомагали розгрібати зустрічні коливання води, та брасом плив вперед, випереджаючи супротивників, вихоплюючи золото у них з-під носа.