Розділ 4

Глава 4

Після зникнення Томаса на острові запанував страх.

Люди більше не сміялися зі слів старої Морвен.

Увечері двері замикали ще до заходу сонця. Біля ліжок залишали запалені свічки, а деякі сім'ї навіть почали молитися щоночі, хоча раніше згадували про богів лише на свята.

Та жах уже переступив поріг їхніх домівок.

Першою захворіла дружина Томаса.

Одного ранку вона прокинулася з криком. Постіль була наскрізь мокра. Наче жінка провела всю ніч у морі. Волосся злиплося від солоної води, а шкіра була холодною, мов лід.

— Мені наснився корабель, — прошепотіла вона, тремтячи. — Він стояв у тумані...

Того ж дня її почав мучити кашель. Спочатку легкий. Потім усе сильніший. А надвечір жінка закашлялася так, що аж впала на коліна.

З її рота на підлогу хлинула морська вода. Солона. З різким запахом водоростей і гнилизни.

Наступного дня захворів коваль. Потім його син. Потім стара вдова, що жила біля пристані.

Хвороба поширювалася швидко. Усі симптоми були однаковими. Люди прокидалися мокрими. Чули вночі голоси. Бачили один і той самий сон. Старий корабель серед чорного туману. Понівечені щогли. Порожні вітрила. І десятки рук, що тягнулися з темної води.

— Допоможіть...

— Витягніть нас...

— Ми ще тут...

Голоси звучали звідусіль. Із хвиль. Із туману. Із самої темряви.

Через декілька днів на тілах хворих почали з'являтися дивні плями. Сині. Темні. Наче сліди від людських пальців. Вони проступали на шиї. На руках. На грудях. Ніби хтось щоночі стискав їх своїми крижаними руками.

Морвен оглядала хворих і дедалі більше блідла. За все своє життя вона не бачила нічого подібного. Не допомагали ні трави. Ні відвари. Ні молитви.

Хворі згасали за лічені дні.

А перед смертю всі починали поводитися однаково.

Вони дивилися кудись у порожнечу. Наче бачили щось невидиме для інших. І шепотіли одну й ту саму фразу. Спочатку тихо. Потім голосніше.

— Вони все ще тонуть...

Знову і знову.

— Вони все ще тонуть...

Одного вечора помер коваль.

Перед останнім подихом він раптом широко розплющив очі й простягнув руку кудись у куток кімнати. На його обличчі застиг жах.

— Не залишайте нас... — прохрипів він чужим голосом.

А потім додав:

— Вони все ще тонуть...

І помер.

Після цього на острові почалася справжня паніка. Люди боялися засинати. Боялися дивитися в бік моря. Боялися навіть вимовляти вголос назву проклятого корабля.

Але щоночі над водою з'являвся густий туман. І разом із ним дедалі чіткіше лунав плач. Плач сотень людей, які загинули. Або ж ніколи не переставали тонути. Вони все ще були там. Глибоко під водою.

Після появи Чуми Потопельників страх остаточно оселився на острові.

Вулиці спорожніли.

Після заходу сонця ніхто не наважувався виходити надвір. Навіть рибалки, які все життя провели біля моря, тепер обходили берег стороною.

Лише стара Морвен не змінила своїх звичок. Щовечора вона приходила до води й довго дивилася на обрій.

Одного дня біля неї зібралося кілька жителів.

— Скажи правду, — попросив староста. — Що з нами відбувається?

Стара довго мовчала. Потім тихо відповіла:

— Вони не можуть знайти спокою.

— Хто?

— Ті, кого море забрало під час шторму.

Натовп завмер.

— Це лише примари, — невпевнено промовив хтось.

Морвен похитала головою.

— Ні. Примари приходять і йдуть. А ці залишилися між світами. Їх ніхто не поховав. Ніхто не проводив в останню дорогу. Їхні душі досі там...

Вона вказала на море.

— І вони хочуть повернутися.

Тієї ночі ніхто на острові не спав. Небо затягнули важкі чорні хмари. Море було дивно спокійним. Занадто спокійним.

А потім прийшов туман.

Густий. Холодний. Він виповз із моря, немов жива істота, і почав повільно накривати узбережжя.

Спочатку його помітили рибалки біля пристані. Потім жителі будинків біля берега.

А згодом і все селище.

Люди виходили надвір і мовчки дивилися на воду.

Здавалось серед туману щось рухалося. Щось велике. Темний силует поступово ставав чіткішим. Спочатку з'явилася щогла. Потім друга. Потім розірвані вітрила.

Натовпом прокотився жахливий шепіт.

— Корабель...