28. Паратаніс Ромео

28. Паратаніс Ромео

Томас стояв непорушно, дивлячись на паратаніса, який зіщулився на старому брезенті. Важкий розвідний ключ так і лежав на металевій підлозі, куди чоловік його впустив, і піднімати зброю він зараз не збирався. Крудельні параболи, вся його військова підготовка, роки пролитої крові, біль від втрат — усе це наштовхнулося на одне просте і спотворене динаміком робопса слово "прихисток". Чоловік провів долонею по обличчю, ніби намагаючись стерти ману, фантазію, сон, і знову подивився на свого робопса.

— Добре, Фортісе, — Томас змусив себе говорити спокійно. — Якщо ти тепер у нас працюєш універсальним перекладачем, то запитай у нього, звідки він узявся в цьому ангарі і чому він такий дрібний? Ті тварюки, з якими ми стикалися у космосі, були справжніми гігантами.

Робопес тихо клацнув зубами і заметеляв хвостом. Він не видав жодного звуку, але Томас здогадався, що система надіслала прибульцю якийсь зворотний сигнал на його частотах.

Паратаніс миттєво відреагував. Його тонкі мацаки дрібно затремтіли, і він видав серію швидких і тихих клацань і стрекотінь, а за секунду динамік Фортіса ожив механічним голосом:

— Я не воїн. Я ще не виріс. Юнак. Був на своїй планеті. Нас схопили. Багатьох. Люди в броні. Загнали у великі залізні ящики. Ящик привезли сюди. Я втік, коли його відкрили. Блукав, ховався. Побачив корабель, вибухи. Забіг сюди. Сховався. 

Томас насупився. Цікаво, хто це їх на тій планеті схопив? Гм, напевно ті, хто знають секрет паратанісів? Треба буде потім розібратися з цим детальніше.

Прибулець раптом подався вперед, його темні очі без білків розширилися, а стрекотіння стало швидшим, майже жалісним.

Фортіс миттєво переклав:

— Вона була зі мною. Та, що в моєму серці. Моя пара. Ми були разом у ящику, але нас розлучили. Я не знаю, де вона. Її забрали інші люди. Мені боляче. Я мушу її знайти. Допоможи. Не вбивай.

Томас відчув, як усередині щось обірвалося. Він раптом побачив перед собою не безжального монстра з пропагандистських плакатів, а змученого і закоханого юнака, який втратив найдорожчу істоту і опинився сам на іншому кінці галактики. Страждання цього створіння було настільки відчутним і людським, що Томасу стало не по собі, бо він надто добре знав, що таке втрачати.

— Ти змінив розмір, стиснув масу свого тіла, щоб сховатися, — пробурмотів чоловік, уважно розглядаючи істоту. — На таку трансформацію потрібна колосальна кількість енергії. А ти, мабуть, не їв із того самого моменту, як вас завантажили в ті ящики? Ти виснажений. Скажи мені, ти хочеш їсти чи пити? Ви ж, напевно, щось їсте?

Паратаніс дрібно затремтів своїми мацаками, і знову почулося тихе стрекотіння. Фортіс блискавично вловив цей сигнал, його динамік ожив і переклав рівним механічним голосом:

— Так. Дуже виснажений. Води. Їжі. Ми поглинаємо майже все. Будь-яку органіку. Навіть деякі метали та мінерали, щоб підтримувати міцність панцира. Я їм усе.

Томас скептично гмикнув, оцінюючи перспективи.

— Усе? Чудово. Тільки давай одразу домовимося: обшивку корабля не гризти, дроти і кабелі не жувати, їсти тільки те, що я тобі дам. Знайдемо тобі якоїсь їжі на камбузі. А коли прибудемо на станцію, я пошукаю на чорному ринку якийсь вокальний чіп чи нейро-нашийник для тебе, щоб ми могли нормально говорити. Цей "зіпсований телефон" через собаку мене дратує. Ти маєш навчитися спілкуватися сам, якщо хочеш знайти свою... е-е-е... дівчину.

Прибулець тихо й вдячно клацнув у відповідь, а Томас дивувався, розглядаючи цього нещасного і змученого паратаніса, який подолав половину галактики в якомусь ящику, втратив свою кохану і тепер тремтів від голоду та страху.

— Знаєш, у нас, людей, є одна дуже стара історія про хлопця, який теж страждав через кохання і ладен був на все заради своєї дівчини, — задумливо промовив чоловік, ховаючи розвідний ключ за пояс. — Його звали Ромео. Оскільки твого справжнього імені мій пес поки що нормально перекласти не може, я буду звати тебе так. Згоден, Ромео?

Паратаніс завмер на мить, а потім ствердно скреготнув.

Раптом інтерком на стіні вантажного відсіку ожив, і з динаміка пролунав стурбований голос Теоніли:

— Томасе, у тебе все нормально? Ми виходимо з гіперпростору через п'ятнадцять хвилин. Мені потрібна твоя допомога в рубці. Томас підійшов до панелі зв'язку і натиснув кнопку.

— Зрозумів тебе. Усе чисто?

— Радари мовчать, автопілот прокладає гальмівний вектор, — відповіла жінка.

— Іду, — коротко кинув Томас. — І я буду не сам. Зараз розкажу тобі цікаву історію. Зустрінемося на камбузі, накривай на стіл на трьох, у нас будуть гості.

Він відпустив кнопку і обернувся до інопланетянина.

— Ну що, Ромео, ходімо? Зараз подивимося, що ти там їси.

Вперше за багато років Томас знаходився поруч з паратанісом і не відчував бажання його вбити. Робопес впевнено біг попереду, за ним незграбно, але жваво дріботів юнак-прибулець із новим іменем Ромео, а Томас замикав цю дивну процесію…