27. Наодинці з ворогом

27. Наодинці з ворогом 

Томас ішов вузьким коридором до вантажного відсіку, міцно стискаючи в руці важкий сталевий розвідний ключ. Його легкі сучасні протези безшумно ступали по металевій палубі, але в голові чоловіка кожен крок відлунював, наче удар метронома. Його пес Фортіс біг поруч, і його кігті вицокували свій власний і швидший ритм.

Із кожним метром, що наближав його до броньованої перебірки, Томас відчував, як усередині знову прокидається той самий неприємний страх, змішаний з гнівом. Скільки разів він бачив цих тварюк у своїх кошмарах? Скільки разів прокидався в холодному поту? І ось тепер один із цих монстрів був тут, на його кораблі. Живий.

Він зробив глибокий вдих, намагаючись заспокоїтися, і подивився на собаку.

— Слухай-но, Фортісе, — тихо, але жорстко сказав Томас. — Я не знаю, яка там у тебе закладена толерантність чи захист рідкісних рас, але запам'ятай одне: якщо ця потвора сіпнеться в мій бік, якщо вона спробує збільшитися або атакувати, то ти не стоїш між нами. Ти рвеш її на шматки! Зрозумів? Це наказ.

Робопес схилив голову набік, його чорні очі-ґудзики кілька митей дивилися на хазяїна незмигним поглядом. Потім він коротко, ніби неохоче, гавкнув, підтверджуючи отриману команду. Томас гмикнув, сподіваючись, що собака дійсно правильно розставив пріоритети, і натиснув кнопку розблокування дверей на стіні. Магнітні замки голосно клацнули, стулки перебірки з глухим гуркотом роз'їхалися в сторони, відкриваючи прохід у напівтемряву вантажного відсіку. Томас зробив крок усередину, одразу ж піднімаючи ключ, готовий до удару, але Фортіс пірнув у темряву першим, тихенько заскавчавши.

Тьмяне аварійне освітлення ледь розсіювало морок, але Томас добре побачив, що куток, де вони залишили прибульця кілька годин тому, був порожнім.

— Де ти, крудельна потворо? — прошипів Томас, повільно просуваючись уперед і озираючись. Сховатися тут було де, та й вдарити зі спини — це саме в стилі паратанісів!

Раптом Фортіс зупинився біля купи старих брезентових чохлів, звалених між двома великими контейнерами, і знову заскавчав, махаючи хвостом. Томас обережно підійшов ближче. Істота була там. Вона не виросла і не перетворилася на гігантського монстра-вбивцю. Паратаніс сидів на брезенті, згорнувшись у ще менший клубок, ніж раніше. Його панцир здавався зовсім тьмяним, майже сірим у цьому світлі, а тонкі мацаки були щільно притиснуті до тіла. Побачивши Томаса зі зброєю, прибулець різко смикнувся, ще глибше втискаючись у своє укриття. Він видав тихий жалібний звук, щось середнє між стрекотінням комахи і скигленням пораненої тварини. Чоловік завмер. Ключ у його руці трохи опустився.

Він був готовий до бою на смерть, до агресії чи хижого кидка, але він абсолютно не був готовий побачити страх. Справжній та непідробний жах істоти, яка боялася його значно більше, аніж він її.

— Ну, і що мені з тобою робити? — глухо промовив Томас. — Ти ж паратаніс. Ви ж машини для вбивства. І ви геть не відчуваєте страху. Принаймні, так нам розповідали на заняттях. 

Прибулець, почувши людську мову, повільно підняв голову. Його великі й темні очі без білків зустрілися з Томасовим поглядом.

І тут раптом у тиші вантажного відсіку пролунав дивний скреготливий звук, зазвучав дуже слабкий і спотворений, але цілком розбірливий голос.

— Не вбивай, Томасе...

Чоловік відсахнувся назад, а розвідний ключ із гуркотом випав із його рук на підлогу.

— Що-о-о? — запитав він здивовано, не вірячи власним вухам.

Він обернувся, шукаючи джерело звуку. Істота перед ним не ворушила мацаками, у неї навіть не було рота в людському розумінні цього слова, щоб вимовляти такі звуки. Томас різко перевів погляд на Фортіса. Робопес стояв поруч абсолютно спокійно, дивлячись на хазяїна, а на його шиї ледь помітно блимав індикатор динаміка. Звук ішов звідти.

У голові Томаса пронеслися десятки думок, припущень, ідей. Він розумів, що цей робопес був створений для допомоги ветеранам-інвалідам, а отже, він був сучасним нейроінтерфейсом, здатним зчитувати мікроімпульси нервової системи людини, реагувати не лише на звуки, рухи і навколишнє середовище, але й на емоції,, можливо, навіть на певні нейроімпульси чи щось подібне. Та й створений цей пес був за технологіями чужих, які багато приховували. Напевно, в собаці закладено такі технологічні рішення, які ще й не снилися людям. До речі, Теоніла щойно казала про ті кристали, що вони випромінюють мікрохвильовий ритм, енергетичне поле. А що, якщо паратаніси спілкуються так само? Не звуками, а хвилями? А цей робопес може їх вловлювати? Тобто, він розуміє, що говорить паратаніс?

Томас приголомшено дивився на свого пса. Невже цей собака такий високорозвинений у програмному сенсі, що його штучний інтелект може вловлювати імпульси паратаніса і він розуміє його? По суті, цей робопес став містком між двома абсолютно різними видами, людьми та паратанісами. Більше того, цей крудельний зрадник встиг розповісти прибульцю ім'я свого хазяїна, щоб налагодити контакт!

Щелепа собаки знову ледь помітно клацнула, і з динаміка Фортіса пролунав уже стандартний і рівний голос системи:

— Програма міжвидової комунікації активовано. Рівень адаптації базовий. Істота не становить загрози. Істота просить прихистку.

Томас стояв, не в змозі вимовити ні слова від ошелешення, адже весь його світ, у якому все роками було поділено на чорне і біле, на своїх і ворогів, щойно розлетівся уламками. Генерали, які посилали солдатів на фронт у глибини космосу, як виявилося, не говорили всієї правди. Паратаніси були дивними і незрозумілими. Напевно, хтось знав про них правду, хто вони такі і чого їм треба, але Томас почав усвідомлювати її тільки зараз, почав розуміти, що геть мало знає про тих, проти кого воював…