26. Ім'я для робопса

26. Ім'я для робопса

Сон Томаса був, на щастя, без сновидінь. Він прокинувся від дивного відчуття, неначе хтось пильно на нього дивився. Чоловік розплющив очі й побачив, що над ним, схиливши набік голову, стояв робопес, розглядаючи його пильним поглядом чорних очей-ґудзиків. Як тільки Томас поворухнувся, собака зістрибнув на підлогу і радісно заскавчав, заметеляв хвостом. Невже так радіє Томасу?

Чоловік скривився, пригадавши, що він, взагалі-то, не хотів цього собаку, той його раніше дратував. І зараз навіть за звичкою він хотів накричати на нього, але раптом згадав, що той, по суті, вчора врятував його життя. Їхні з Теонілою життя. І крім того, життя того, хто нині знаходився за товстими дверима вантажного відсіку. Гм. Рятівник крудельний. 

— Доброго ранку і тобі, собацюро, якщо зараз взагалі ранок, — хрипко пробурмотів Томас, сідаючи на койці.

Гудіння двигунів корвета залишалося таким самим рівним, а отже, вони досі були в гіперпросторі. Томас прислухався до своїх відчуттів. Тіло трохи затекло від жорсткого ліжка, але втома наче минула. І той експедиційний комбінезон, який Томас одягнув замість свого кошмарного костюму, був напрочуд зручним і зовсім не обмежував рухів.

Чоловік подивився на собаку, що терпляче сидів біля його ніг.

— Знаєш, я тут щойно подумав, що треба тобі дати ім'я. Тобто, кличку, — сказав йому Томас. — Собацюра — це якось не дуже вже поважно для того, хто врятував мій зад від лазерів. А Копілот — це просто назва програми, сухий код, тобі ж потрібне нормальне ім'я.

Пес нашорошив вуха, ніби уважно слухав, а Томас раптом згадав старі армійські девізи, завчені ще в Академії.

— А якщо Фортіс? — промовив задумливо Томас. — Звучить непогано. Це означає «сильний», «хоробрий», «стійкий», а ти в нас виявився саме таким. Не кожна людина буває такою сміливою, як ти, собацюро. Ну, що, будеш Фортісом? — чоловік зиркнув на пса.

Робопес завмер на мить, очевидно, його внутрішня система блискавично проаналізувала нове слово та інтонацію хазяїна, а потім він дзвінко й радісно загавкав, підстрибуючи на місці.

— От і домовилися, Фортісе, — Томас ледь помітно, але щиро посміхнувся. — А тепер пішли перевіримо, чим там зайнята наша археологиня.

Він підвівся, вийшов із кубрика і попрямував до рубки, а його робопес Фортіс, котрий щойно отримав нове ім'я, слухняно та гордо побіг слідом.

Теоніла теж уже не спала. Вона сиділа в кріслі першого пілота, а на кріслі поруч біля неї лежав розстібнутий наплічник Томаса. Перед нею на панелі управління, тьмяно поблискуючи у світлі приладів, лежали камінці, ті самі кристали, через які і почалася вся ця катастрофа у Томасовому житті.

Жінка теж встигла переодягнутися. Замість брудного дизайнерського балахона на ній був такий самий, як і на Томасі, сірий комбінезон, а волосся вона зібрала у строгий хвіст. Та й макіяж весь змила. Тепер Теоніла була не яскравою аристократкою, а стала більш милою й ніжною, з неї неначе злетів глянцевий блиск, і жінка виглядала більш приземленою, але й більш справжньою. Такою Теоніла Томасові сподобалася набагато більше. В руці жінка тримала металеву склянку, з якої йшла пара.

— Знайшла батькові запаси, пригощайся, — сказала вона замість привітання, вказуючи Томасу на іншу склянку, що стояла на підставці. — Сублімована кава. На смак нагадує перекип'ячене машинне мастило, але бадьорить чудово.

Томас забрав наплічник, всівся  зробив ковток. Напій і справді був гірким і міцним, але гаряча рідина приємно розлилася по тілу.

— Скільки я проспав? — спитав він, сідаючи в сусіднє крісло.

— Майже чотири години. До виходу з гіперпростору залишилося трохи менше години.

Томас кивнув і перевів погляд на панель, де купкою поблискували кристали. Їх була десь жменя. Невеличкі, розміром із квасолину кожен, вони мали неправильну, ніби обколоту форму і світилися зсередини ледь помітним фіолетовим світлом.

— Поки ти спав, я заходила до тебе, — пояснила жінка, трохи порожевівши. — Хотіла попросити поглянути ще раз на камінці, але... Не хотіла тебе будити, тому взяла наплічник без дозволу. Вибач, — вона винувато глянула на Томаса.

— Та нічого, — махнув той рукою. — Отже, це те, заради чого Корпорація перевернула все наше місто? — Томас поглянув на камінці. — Виглядають просто як дрібні шматки дорогого кварцу.

— Це не кварц, — похитала заперечно головою Теоніла. Її очі заворожено дивилися на кристали. — У них немає кристалічної решітки, характерної для відомих нам мінералів. Я після того, як їх знайшла, провела швидкий спектральний аналіз ще в своїй лабораторії. Томасе, вони наче живі.

— У якому сенсі? — спитав чоловік.

— Вони випромінюють слабке, але стабільне енергетичне поле і щось схоже на мікрохвильовий ритм. Ну, як тобі пояснити? Гм. Це наче серцебиття, — Теоніла відпила своєї жахливої кави. — Я знайшла їх у руїнах старого храму на планеті Ксілоріс. Ті руїни старші за людську цивілізацію. Можливо, «Аерос-Тек» знають про них більше? І ці камінці, певно, дуже цінні. От, просто дуже, раз вони готові були вбити нас за них. Ну, не знаю, наприклад, «Аерос-Тек» дізналися про якісь їхні енергетичні властивості і хочуть використати як джерело живлення для нової зброї. Це я фантазую, — Теоніла посміхнулася, і Томас зауважив, що в неї дуже приємна усмішка.