25. У гіперпросторі

25. У гіперпросторі

Коли вони повернулися до рубки, марево гіперпростору вже огорнуло «Срібну Стрілу» з усіх сторін, гучне ревіння двигунів змінилося на монотонне, спокійне і майже заколисливе гудіння, та й вібрація майже не відчувалася.

Теоніла сіла в крісло другого пілота й пробіглася пальцями по клавіатурі, і Томас зауважив, що її обличчя, освітлене зараз тьмяним зеленуватим світлом моніторів, було нині страшенно втомленим. Шикарний балахон жінки перетворився на брудне ганчір'я, волосся заплуталося, а на щоці чорніла чорна смуга від сажі. Вона зовсім була не схожа на ту доглянуту й пихату жінку, що зустріла його на порозі свого пентхаусу.

— Усе стабільно, — промовила вона, перевіряючи показники навігатора. — Компенсатори тримають навантаження. Гіперполе теж наче рівне.

— Скільки там нам летіти до «Террібліса»? — спитав Томас.

Він важко опустився в сусіднє крісло і відчув, що теж добряче втомився. 

— Близько п'яти годин, якщо ми не втрапимо в якусь гравітаційну аномалію, — відповіла Теоніла. — Автопілот, в принципі, впорається. А нам, думаю, треба відпочити, бо інакше ми просто звалимося з ніг ще до того, як пришвартуємося на станції.

Томас мовчки кивнув. Сперечатися не було сенсу. Його мозок і так працював на межі, перетравлюючи події останніх кількох годин: напад дронів, втечу зі старого космопорту, і найголовніше, реального і живого паратаніса у вантажному відсіку, який дивився на нього до дідька розумними очима.

— Де тут у вас сплять? — поцікавився він. — Я літав на таких корветах, але помітив, що в цьому трохи змінено планування. 

— За рубкою по коридору праворуч є житловий блок, — вказала Теоніла. — Я займу каюту капітана, що колись була батькова. Це перші двері. А далі по коридору є невеликий кубрик для екіпажу на дві спальні капсули. Навпроти кубрика знаходиться душова кабіна з ультразвуковою чисткою. І ще одне, Томасе, — жінка критично поглянула на його брудний і порваний костюм, у якому він і досі був. — У шафках кубрика є старий спецодяг для екіпажу. Батько завжди тримав запас. Знайди собі щось за розміром і перевдягнися, бо на тебе страшно дивитися. Та й я зроблю те саме, бо уявляю, який я зараз маю страшний вигляд!

— Нормальний вигляд, — буркнув Томас. — Після всього, що сталося, ти взагалі чудово тримаєшся! А мені до комфорту не звикати. Я спав і в гірших місцях.

Він піднявся, підхопив свій наплічник та пальто з підлоги, і попрямував до виходу з рубки. Робопес, який весь цей час тихо сидів біля навігаційної панелі, мовчки посунув за хазяїном.

— Томасе, — тихо покликала його Теоніла.

Він обернувся.

— Дякую, — сказала вона, дивлячись йому просто в очі. — За те, що не вбив ту істоту там, у трюмі. І за те, що витягнув мене із халепи.

Томас криво посміхнувся.

— Поговоримо, коли опинимося в безпеці. І з тим паратанісом я ще нічого не вирішив остаточно. Після відпочинку спробую розібратися з ним. Іди теж поспи, бо сили нам ще знадобляться… 

І чоловік пішов у кубрик, який виявився саме таким, як Томас і уявляв. Це був типовий крихітний і прямокутний відсік, де більшу частину простору займали дві відкидні койки, вмонтовані в стіну одна над одною. Томас кинув наплічник на підлогу, відчинив вузьку металеву шафку і справді знайшов там кілька експедиційних комбінезонів темно-сірого кольору. Швидко стягнувши з себе залишки святкового костюма і сорочку, він сходив у душову кабіну, натягнув чистий комбінезон і став почувати себе, нарешті, краще, позбувшись тісного офіційного одягу.

Він зі стогоном опустився на нижню койку, і вона неприємно скрипнула. Робопес вмостився на підлозі поруч. Томас відкинувся на тонку подушку і заплющив очі. Він знову й знову повертався в думках до вантажного відсіку і паратаніса. Звідки з'явилася в Парадайз-сіті ця наволоч, чому його робопес готовий був напасти на людину, щоб захистити прибульця? Та й собака якийсь дивний. Навіщо у мозок собаки для супроводу каліки прописано систему ”Копілот?”. До речі, треба буде якось його назвати, а то все «собацюра» та «залізяка»! Він заслуговує на ім'я, адже врятував сьогодні і Теонілу, і його, Томаса, від смерті.

А ще були ті дивні кристали в його наплічнику на підлозі. Що ж це за камінці, заради яких Корпорація готова була знищити половину міста?

— Крудельні яйця, — пробурмотів Томас у напівтемряву кубрика, відчуваючи, як повіки нарешті важчають. — Швидше б долетіти до того «Террібліса»...

За кілька хвилин він заснув…