24. Ізоляція

24. Ізоляція 

— Не чіпай його, Томасе! — різко вигукнула Теоніла, роблячи обережний крок уперед, але все ж тримаючись на безпечній відстані від кутка, де ховалася істота.

Томас важко дихав, а фантомний біль у неіснуючих ногах відчувався все сильніше.

— Ти не розумієш, що це таке! — прогарчав він, не відриваючи погляду від прибульця. — Це паратаніс! Вони вбивають усе, що бачать! Ця наволоч відрізала мені ноги!

— Що? — здивувалася Теоніла. — Як це відрізала ноги? Ти ж чудово ходиш і бігаєш?! 

— Це протези, — пояснив чоловік коротко.

— Томасе, подивися на нього! — Теоніла, побачивши біль та гіркоту в очах Томаса, не захотіла акцентувати увагу на неприємних для чоловіка речах і вирішила поговорити про це пізніше, тому знову повернулася до інопланетянина в кутку відсіку. Вказала рукою на істоту. — Воно розміром із кота! Хіба ти не бачиш, що воно труситься від страху. Якби хотіло нас убити, то вже б давно зробило це.

— Ми дуже мало про них знаємо, але паратаніси дуже підступні! Я навіть не знав, що вони можуть змінювати розмір! Це хитрощі! — не здавався Томас. — Воно просто стиснулося, ущільнило свою масу, щоб сховатися. Зараз знову виросте, накинеться і розірве нас на шматки!

— Гав! — різко і попереджувально гавкнув робопес. Його червоні очі-ґудзики невідривно дивилися на Томаса, і собака явно не збирався відступати.

Теоніла обережно обійшла Томаса збоку.

— Твій робопес розпізнає загрози краще, ніж ти сам. У тебе посттравматичний стрес та глибока депресія, котрі так і не минули, я бачу, — зауважила вона, уважно розглядаючи чужинця. — Пес безсумнівно має прописані бойові алгоритми, і якби цей паратаніс був агресивним, то собака захищав би нас. Але він його захищає, і логіка підказує, що зараз агресором тут є ти, Томасе.

Слова жінки, мов відро холодної води, трохи остудили Томасову гарячу голову. Зброї в нього не було, а битися голіруч у тісному трюмі з інопланетним монстром і власним робопсом, який щойно допоміг їм втекти з-під обстрілу, було б верхом безглуздя. Він повільно й неохоче відійшов від собаки.

Як тільки загроза з боку Томаса минула, червоне світло в очах робопса повільно згасло, змінившись на звичне чорне. Пес перестав гарчати, обернувся до паратаніса і зненацька тихенько та заспокійливо заскавчав.

Істота в кутку обережно опустила свої передні мацаки-клешні. Тепер, коли Томас дивився на неї без першого шоку та злості в голові, він зміг розгледіти її краще. Це дійсно був паратаніс, але його панцир був не яскраво-перламутровим і твердим, як у тих гігантів на платформі, а якимсь тьмяним і покритим дрібними подряпинами.

— Крудель мене забирай, — видихнув Томас, відступаючи на крок і впираючись спиною в стіну відсіку, бо сили раптом покинули його. — Звідки воно взагалі взялося на цьому кораблі?

— Очевидно, прокрався сюди з ангару, — розсудливо відповіла Теоніла. — Космопорт покинутий. Воно могло ховатися в ангарі, наприклад, від дощу або від когось чи чогось іншого. Коли я відкрила ворота й опустила трап, воно, мабуть, просто прослизнуло всередину, поки ми займалися системами запуску в капітанський рубці.

Томас недовірливо скривився, але його погляд знову став жорстким і зосередженим, бо паніка та емоційний сплеск минули, і до нього повернулися холодна солдатська обачність і прагматизм.

— І що ж нам із ним тепер робити? — буркнув він похмуро.

— А що ти пропонуєш? — спитала Теоніла. — Ти ж бачиш, що воно налякане й загнане в кут. Якщо ми спробуємо його кудись затягнути силою, воно почне захищатися, а твій собака йому допоможе.

Томас скептично гмикнув, бо жінка мала рацію.

— Добре, ми не будемо його чіпати, не станемо з ним битися. Ну, принаймні зараз, — Томас повільно, не роблячи різких рухів, почав задкувати до виходу з вантажного відсіку. — Ми просто заблокуємо цю секцію. Тут суцільна броньована перебірка, сподіваюся, він не зможе звідси вийти.

Він зупинився біля масивних дверей, що відділяли трюм від решти корабля, і скомандував:

— Теоніло, давай виходь! І ти, собацюро, виходь! Швидко!

Робопес перевів погляд з Томаса на паратаніса, тихо й коротко заскавчав, ніби прощаючись чи заспокоюючи істоту, а потім слухняно побіг до хазяїна, вицокуючи лапами по підлозі. Теоніла теж вийшла.

Перед тим, як натиснути на панель блокування дверей, Томас кинув останній погляд у куток. Істота більше не трусилася. Вона трохи випросталася, підняла голову, і її великі темні очі без білків зустрілися з поглядом чоловіка. Томаса раптом пройняв дивний холодок. У цьому погляді, як йому на мить здалося, промайнула вдячність, і прибулець ніби вивчав його, сканував, запам'ятовував... Крудель бери, Томасу навіть здалося, що воно от-от щось скаже! Чоловік хитнув головою, відганяючи цю химерну думку, і натиснув кнопку на стіні. Важкі металеві стулки перебірки з гуркотом зійшлися, відрізаючи вантажний відсік, а потім пролунало гучне клацання магнітних замків.

— Усе, воно в надійній ізоляції, — Томас полегшено видихнув, відвертаючись від дверей. — Спочатку ми завершимо стрибок, вийдемо в безпечній зоні і перевіримо всі системи, а вже потім будемо розбиратися з нашим несподіваним  "зайцем".

Він попрямував коридором услід за Теонілою та робопсом до капітанської рубки, але перед його очима все ще стояв уважний та розумний погляд інопланетянина…