Розділ 3: Тіні та пастки (Частина 2)

За п'ятдесят метрів від них, на напівзруйнованому ґанку школи, щось ворухнулося. З прозорого зеленавого серпанку повільно виринула дивна потвора. За розмірами вона нагадувала великого хижака, але пластика й грація рухів належали гігантській кішці.

Жилясте, сухе тіло з випнутими ребрами випромінювало дику силу. Зі спини тварюки, звиваючись у повітрі, стирчали товсті м'ясисті щупальця, що закінчувалися гострими кістяними гаками. Вони хаотично ворушилися, немов жили власним життям. Передні лапи мутанта вінчали довгі серпоподібні пазурі, здатні легко розпороти бронежилет чи розірвати цегляну кладку.

Морда зберігала хижі риси з пащею, повною гострих іклів. Зверху на очі нависали злиплі пасма брудного волосся, з-під яких зловісно палали два виразних червоних ока з вузькими вертикальними зіницями.

Тварюка безшумно, мов тінь, зіскочила з ґанку. Вона вигнула дугою хребет, щупальця з гаками загрозливо заворушилися. Потвора високо підняла морду, закрутила головою й почала шумно принюхуватися, вловлюючи запахи у вогкому повітрі.

Сивий затамував подих. Працювати з M249 зараз було не можна — знищити таку тушу без шуму не вдалося б, а гуркіт черг без глушника розійшовся б на кілометри. У Капкана за спиною теж висіла туба «Мухи», а в руках був автомат із глушником та оптикою, але командир лише заперечно хитнув головою. Зайвий бій зараз був непотрібним ризиком.

На щастя, вітер віяв убік від бійців, і хижак їх не відчув. Зробивши кілька коротких вдихів, мутант пружно присів на задні лапи й одним довгим, безшумним стрибком махнув у бік котельні, миттєво розчинившись за рогом будівлі.

— Пішла в бік котельні... — тихо мовив Сивий, злегка видихнувши.

— Бачу. Головне — не перетинатися з нею, — так само пошепки відповів Капкан. — Рушаймо в школу. Пройдемо коридорами до дальнього виходу, а там зорієнтуємося.

Вони зірвалися з місця, притискаючись до землі, перемахнули через розбитий цоколь і крізь вибитий дверний отвір безшумно пірнули в темне, прохолодне нутро шкільної будівлі.

Прохолода вестибюля одразу огорнула їх важким смородом. Капкан першим переступив через бите скло й опустив ствол автомата нижче, оглядаючи темний коридор.

— Це що за Барсик такий був... — стиха хмикнув Сивий, притискаючись спиною до облупленої стіни й не випускаючи з рук кулемет. — Такому «киць-киць» не скажеш, одразу руку по лікоть відгризе.

— Тихо, — пошепки мовив Капкан, ведучи стволом із глушником по кутках. — Головне, що розійшлися миром.

Навколо панував гнітючий морок. Замість звичайного шкільного безладу коридор нагадував бійню. Стіни й підлога були заплямовані бурими смугами запеченої крові. Важкий та нудотний сморід гнилі тиснув на легені, але жодного свіжого трупа поруч не було — лише засохлі криваві сліди тяглися вглиб будівлі.

— Що тут за пекло коїлося?.. — прошепотів Сивий, переступаючи через закривавлений підручник.

— Треба перевірити другий поверх і роздивитися все довкола, — коротко кивнув командир. — Згори й двір проглядається, і зрозуміємо, чи немає тут засідки.

Вони обережно, контролюючи кожну сходинку й намагаючись не шуміти бетонною крихтою, піднялися на другий поверх. Пройшовши прогоном, бійці потрапили до просторого холу — колишнього актового залу.

Побачене змусило навіть досвідчених бійців заціпеніти.

Посеред великої зали височіло викладене з уламків бетону та обвуглених дощок дике капище. У центрі підіймався кам'яний п'єдестал для ритуальних жертвоприношень, густо залитий чорною кров'ю. На вівтарі чорніло попелище від багаття, з якого досі тонкою цівкою підіймався ледь помітний сизий димок. Навколо постаменту рівним колом були викладені людські та звірячі черепи, а довкола хаотично валялися обгризені кістки.

— Оце так... Це ж робота «Рвачів», — похмуро констатував Капкан, присідаючи на коліно й тримаючи під контролем залиту кров'ю залу.

— Знову ці виродки, — зціпив зуби Сивий, притискаючись до M249. — Здичавілі сектанти. Поклоняються чортзна-чому й готові жерти будь-кого. З ними краще взагалі не стикатися, вони ж зграями лазять. Тут і без цих дикунів мутантів вистачає.

— Отож, — Капкан обережно повів стволом із глушником уздовж підлоги.

Сивий присів поруч і вказав пальцем на свіжі краплі крові та глибокі борозни на цеглі біля самого вівтаря:

— Судячи зі слідів, наш знайомий Барсик уже встиг із ними познайомитися...

— Мабуть, перебив кількох і пішов далі, — тихо відповів Капкан.