Розділ 2: Сіра зона (Частина 2.)

Капкан пильно подивився на Вепра, примружившись у напівтемряві, і тихо запитав:

— Якщо вас було так багато і ви налагодили побут... чому не пішли до «Контуру»? Вони ж базувалися неподалік. Під їхнім крилом безпечніше.

Вепр гірко й водночас гордо всміхнувся, хитаючи головою:

— А навіщо нам той «Контур», командире? Ми — прості роботяги, все життя своїми руками на хліб заробляли. Не хотіли ми нікому підкорятися, не хотіли ходити під чиїмись наказами й кланятися новим господарям життя в обмін на пайку. Ми своїми силами чудово давали раду. Самі себе годували, самі свій дім захищали. Нам просто хотілося, щоб про нас усі забули й дали спокій...

Капкан хвилину мовчав, обдумуючи почуте, а потім тихо запитав:

— Добре, це я зрозумів. Але де тоді решта ваших людей? Де інші?

Вепр раптом здригнувся, наче його вдарило струмом. Його великі мозолясті пальці судомно схопили власне горло, наче йому вмить забракло повітря, а губи посиніли.

— Вони... вони там і залишилися, командире, — прохрипів Вепр, і від його шепоту в кімнаті, здавалося, стало ще холодніше. — Тільки... я не знаю, чи можна їх тепер взагалі назвати людьми. Те, що з ними сталося... воно досі стоїть у мене перед очима, варто лише на мить повіки заплющити.

Він нахилився вперед, майже торкаючись обличчя Капкана. Його погляд став абсолютно диким, скляним.

— Усе сталося буквально за хвилину… Небо над головою раптом змінилося — стало червонуватим, із відливом якогось дивного брудно-зеленого сяйва.

Він важко зітхнув і стиснув кулаки:

— І одразу ж земля під ногами почала тріскатися, пішла глибокими розломами. З цих тріщин і повалив блідо-зелений, майже прозорий туман, що стелився по землі. Ми навіть відбігти не встигли, як почали дихати цим солодкуватим гнильним повітрям. І тут наші почали змінюватися просто на очах...

Усе сталося надто швидко й дико. Їхні тіла миттєво витягнулися в довжину, виростаючи під два з половиною метри. Шкіра на очах ставала брудною, темно-сірою, а кінцівки неприродно видовжувалися. Ззаду, з хребтів, із тріском проростали тонкі, гнучкі щупальця з дрібними кістяними кігтиками на кінцях. Голови ставали потворно округлими, а пащі розривалися від вуха до вуха, заростаючи частоколом гострих зубів.

І ці тварюки одразу ж почали кидатися на своїх — на тих, хто не змінився. На подвір'ї зчинилося криваве пекло. Ми просто розбіглися хто куди, тікаючи наосліп. Попереду мене мчали Саня та Вадим, а я біг трохи позаду них, намагаючись не відставати. Легені просто випалювало від того солодкувато-гнильного туману, а все навколо вже ставало чужим, смертоносним.

Він важко ковтнув слину, а його голос став ледь чутним:

— Сама природа мінялася разом із людьми. Дерева дико викручувалися, їхня кора чорніла на очах. Гілки стрімко видовжувалися, перетворюючись на товсті, гнучкі ліани, всіяні довгими, гострими як голки шипами. Саня з Вадимом бігли першими, прокладаючи шлях, і раптом одне з цих потворних дерев наче ожило...

Вепр заплющив очі, його обличчя перекосилося від жаху, наче він знову переживав ту мить:

— Ці довбані ліани вистрілили з темряви миттєво, як батоги. Вони з глухим свистом обплели хлопців і з дикою силою притиснули їх до стовбура. Вони навіть крикнути не встигли... Шипи з хрускотом проткнули їхні тіла в кількох місцях — груди, шию, живіт. І на моїх очах ці гілки почали судомно пульсувати, всмоктуючи кров. Хлопці висохли буквально за секунди, перетворившись на обтягнуті блідою шкірою скелети. Дерево просто скинуло їхні тіла під коріння, наче непотрібне сміття...

Вепр судомно зітхнув і міцно стиснув кулаки:

— Я закричав від дикого жаху, різко повернув і рвонув убік, наосліп продираючись крізь чагарники. Мені було байдуже, куди бігти, аби якомога далі від того проклятого місця. Серце мало не вискакувало з грудей. Я біг, не розбираючи дороги, поки в повній темряві з розгону ледь не збив з ніг Бугая та Жовтого. Вони теж дивом встигли вирватися з того пекла на подвір'ї, коли все тільки почалося. Отак ми й опинилися разом...

Вепр на мить замовк, дивлячись кудись крізь Капкана, наче згадував кожну хвилину тієї втечі. Його пальці й досі дрібно тремтіли.

— А далі... далі ми просто йшли разом, самі не знаючи куди. Швидко сутеніло, а ми просувалися в повній темряві, без ліхтарів — боялися привернути до себе увагу будь-якої тварюки чи тих проклятих дерев. Ішли навпомацки, затамувавши подих. Раптом десь зовсім поруч, у цій чорній тиші, пролунав дивний, моторошний скрегіт... метал по металу чи то кістки по бетону, хрін його розбере. У нас аж душа в п’яти пішла від того звуку. Зрозуміли, що залишатися на вулиці в таку ніч — це неминуча смерть. На наше щастя, попереду в темряві виросли силуети багатоповерхівок. Ми забігли в під'їзд, вибрали цю квартиру та й натрапили на вас.