Розділ 11

Карла мала рацію. Ця Ліза не сподобалася мені з першого погляду. Вона була схожа на Аліну, з якою мені нещодавно довелося розбиратися. На щастя, її серед гостей не було. Святкування весілля відбувалося у красивому котеджному містечку за містом. Погода була аж занадто хорошою, тому столики стояли на терасі. Позаду нас знаходилися маленькі будиночки, але в них зовсім не було нікого. Ймовірно, це місце належить Дем'яну, або комусь з його людей, адже тут не було нікого, окрім персоналу та гостей.

Я потягнулася до келиха з червоним вином і зробила великий ковток, фальшиво усміхаючись Дем'яну. Тепер мені не доводилося обманювати про свою вагітність, тому я могла пити алкоголь досхочу. Він відвів погляд від мене та глянув на стіл, за яким сиділи наречені. Мені хотілося скривитися, коли їх вкотре запросили цілуватися. Ліза підвелася зі свого стільця у цій вишуканій білій сукні з сіткою та кристалами на корсеті. Її біляве волосся було охайно зібране на один бій у красиву зачіску. Наречений теж був доволі красивим парубком: високий, стрункий, з густим темним волоссям і короткою бородою.

— Фу! — пробубніла біля мене Карла, коли вони почали цілувати. Я не стримала смішок, тому вона обурливо глянула на мене. — Що? Вони цілуються вже всоте за сьогодні!

— Не перебільшуй.

— Зуб даю, що до кінця цього весілля так і буде.

— Хтось сьогодні може залишитися без зуба, — жартома сказала я, нахилившись ближче до Карли. — Скоро гостям набридне дивитися на поцілунки, тож Ліза та цей її наречений...

— Антон, — урвала дівчина.

— Гаразд, Антон, — повторила я. — Власне, я хотіла сказати, що скоро вони усамітняться у якомусь з цих будиночків.

— Думаю, що в тому, — Карла показала на невеликий будиночок, на дверях якого були намальовані два лебеді.

— Хто взагалі займався дизайном весілля?

— Я ж казала, що у Лізи жахливий смак. Як щодо твого весілля з дядьком Дем'яном?

Карла говорила пошепки, але я відчула, що Дем'ян поруч зі мною напружився. Я ж мало не подавилася вином, тому тихо прокашлялася, прикривши рот серветкою. І як сказати п'ятнадцятирічній дівчинці, яка безмежно любить свого дядька, що я швидше вб'ю його, аніж вийду за нього заміж?

— Ми... Ми зробимо скромне весілля, — натомість мовила я та натягнуто усміхнулася. — Не обов'язково ж бути в білій сукні та робити пишне святкування.

— Ти жартуєш? Як може бути весілля без білої сукні?

У пам'яті сплив спогад, як червона кров мого чоловіка стікала та вбиралася в білий фатин моєї весільної сукні. У носі закрутило від неприємного металічного запаху. Мій погляд опустився на келих червоного вина, і навіть воно тепер здавалося мені не зовсім вином.

— У мене не дуже приємні спогади з білою сукнею, — тихо прошепотіла я.

— Не будеш же ти виходити заміж у чорній.

— Як варіант.

Карла засміялася, наче я пожартувала, але для мене це був не зовсім жарт. Я не збиралася більше коли-небудь у своєму житті вдягати білу сукню.

Гучні оплески відірвали мене від моїх думок та спогадів. Я помітила, що наречені почали підводитися. Хлопець, тримаючи руку своєї новоспеченої дружини, повів її на танцювальний майданчик поміж столиків. Вони почали танцювати перший весільний танець просто перед нами. Я відкинулася на спинку стільця, елегантно закинувши одну ногу на іншу. Розріз сукні відкривав мою ліву ногу та частину стегна. Краєм ока помітила, що Дем'ян опустив погляд вниз та затримався на декілька секунд на вигляді моєї світлої шкіри. Я знуджено постукала пальцями по столу в такт музиці, бо цей постановчий танець мені зовсім не подобався. На середині музики з'явився білий дим, в якому тепер танцювали наречені. У кінці Антон покружляв з Лізою на руках, після чого вони знову поцілувалися. Я почула поруч з собою роздратоване зітхання Карли. Це чомусь змусило мене усміхнутися, і на одну коротку мить моя усмішка була по-справжньому щирою.

Мелодія змінилася на більш веселу, і людей на танцювальному майданчику збільшилося. Я дивилася, як дівчата й жінки звабливо рухалися в такт музиці. Серед них була дівчинка-підліток з густим темним волоссям до пояса, тож я не здивувалася, коли Карла побігла до неї. Вони вдвох почали стрибати й танцювати, тримаючись за руки. Мабуть, найкращі подруги. Я ледь усміхнулася та занурилася у свої далекі спогади. У мене теж була така людина колись — моя подруга, сестра, хоч і не по крові. Я оберігала її від усієї жорстокості до тієї миті, коли мені не довелося втекти. Востаннє ми бачилися п'ять років тому. Я навіть не знала, чи вона жива зараз, але сподівалася, що її життя склалося краще, аніж моє.

— Чому не йдеш до них? — мої думки перервав голос Дем'яна.

— Я не танцюю, — буркнула я, схрестивши руки на грудях.

— Ти не схожа на дівчину, яка не вміє танцювати.

— А я не казала, що не вмію, — огризнулася та сердито подивилася йому в очі. — Я в траурі! Мого чоловіка нещодавно вбили, якщо ти раптом забув.

— Ні, не забув. До речі, на тебе чекає серйозна розмова щодо твого покійного чоловіка.

— Яка ще розмова?

Я насупилася, адже мені здавалося, що ми вже вияснили абсолютно усе про мої стосунки з Артемом.

— Важлива, — відповів Дем'ян.

Я закотила очі, а з моїх вуст вирвався довгий втомлений стогін.

— Чому ти постійно говориш загадками? — спитала я. — Чому ти такий складний, Дем'яне? Тебе неможливо розгадати.

Його погляд декілька секунд вивчав моє обличчя, а тоді він зосередився на моїх очах.

— Як і тебе, Лано, — його голос звучав майже пошепки. — Але я за крок до розгадки.

Я напружилася та задумано звела брови. Помітила, що його погляд потемнів, наче від спалаху гніву. Чоловіча долоня стиснулася в кулак на столі, від чого я чомусь занервувала. Швидко облизала пересохлі губи та провела спітнілими долонями по цупкій тканині сукні. Господи, ця гра занадто далеко дійшла. Мені терміново потрібно втекти, і цього разу назавжди. Я озирнулася назад, де був густий темний ліс. Швидко поглядом оглянула територію. Я не була тут раніше, але розуміла, що це — місце, з якого неможливо втекти. Один охоронець, другий, третій, четвертий... Люди Дем'яна були повсюди, тож я розуміла, що мене пристрелять раніше, аніж у моїй голові з'явиться план, а ризикувати та діяти навмання — це майже самогубство. Я затремтіла чи то від страху, чи від легкої вечірньої прохолоди.

— Потанцюємо, — раптом заговорив Дем'ян, і це було не запитання, а наказ.

У вухах почулася повільна музика. Я опустила погляд спочатку на простягнуту чоловічу долоню, а тоді глянула вверх на Дем'яна. Він височів переді мною наче темна гора, що закривала собою сонце. Я відкинула волосся з плечей та сперлася ліктями на стіл, ігноруючи його.

— Це для вигляду, — додав Дем'ян трохи роздратовано. Він непомітно оглянув усі столики. — На нас дивляться. Я не буду стирчати тут годину з простягнутою рукою, поки ти приймеш моє запрошення.

— Запрошення? — Я зиркнула на нього та здивовано підняла одну брову. — З твоїх вуст це звучало як наказ. Спробуй запросити мене нормально. Можливо, тоді я й погоджуся потанцювати з тобою. Чесно кажучи, мені не надто хочеться, щоб ти торкався мене.

— Цікаво, що мені торкатися до тебе неприємно так само, — сказав він. — Але все ж ми прийшли сюди разом. Як пара. Тож поводься відповідно, Меланіє. Я не запрошую двічі: або ти приймаєш мою руку й ми йдемо разом, або мені доведеться переглянути умови нашого шлюбу.

— Що це означає? — спитала я.

— Може, ти не так вже і потрібна мені?

— Тоді відпусти мене.

Дем'ян забрав свою руку, поправив на собі піджак, а тоді відійшов від мене. Я прослідкувала за ним поглядом і помітила, що він зупинився біля своєї хрещеної матері. Вона засяяла та радісно закивала головою. Я дивилася на те, як вони повільно рухалися на танцювальному майданчику. Не знаю чому, але слова Дем'яна неабияк зачепили мене. Я ненавиділа його кожною клітинкою свого тіла, але водночас мені хотілося бути потрібною йому. Ні-ні! Це зовсім божевілля. Я заперечливо похитала головою та опустила погляд вниз на свої пальці, які міцно стискала під столом. Очі наповнилися сльозами від згадки усього, що сталося п'ять років тому й за останніх декілька тижнів. Ні, мені не хотілося бути потрібною йому. Мені хотілося знищити його повністю. Всю його сім'ю та все те, що він любить.

Я різко відсунула стілець і підвелася на ноги. Поки не встигла передумати, вийшла з-за столу та зупинився просто навпроти Дем'яна, який все ще повільно танцював зі своєю хрещеною. Наші погляди зустрілися, а злість захопила мене повністю. Я відчувала, як сильно почервоніли мої щоки, а дихання стало важким. Міцно стиснула долоні в кулаки, дивлячись на цього крижаного чоловіка, який постійно ховає свої емоції за сімома замками. Мені хотілося кричати про те, як сильно я ненавиджу Дем'яна. Його пильний та уважний погляд свідчив про те, що він знав. Він знав і розумів мою ненависть, але чомусь не міг відпустити мене. 

Дем'ян сказав щось своїй хрещеній та повільно попрямував у мій бік, наче хижак, що знайшов свою здобич. Сталеві очі не відривалися від мого обличчя. Але раптом чоловік зупинився й насторожено озирнувся назад. Я помітила, що він напружився, а його рука потягнулася під подоли піджака до кобури. Його хода все ще була повільною, коли він підійшов упритул до мене. Мені довелося відкинути голову назад, щоб глянути йому в очі. І тільки я хотіла виплюнути в його обличчя усю свою ненависть, як він твердо сказав:

— Залазь під стіл.

— Що? — розгубилася я.

— Негайно залазь під стіл! — суворо повторив він.

— Але навіщо?

Я не встигла зреагувати, як у повітрі почувся постріл. Дем'ян обійняв мене обома руками та повалив на землю. Я ахнула від ваги його тіла та сили удару. Все повітря вибилося з легень. Почулися крики жінок, а кількість пострілів збільшилася. Сталеві очі відірвалися від мене. Дем'ян трохи підвівся з пістолетом в руках.

— Карло! — закричав він, озираючись довкола. — Карло, ти де?

— Я тут! — відгукнулася дівчинка.

Я повернула голову на звук. Дівчинка сиділа під сусіднім столом, прикривши вуха руками. Вона тремтіла від страху, а по її щоках стікали сльози. Поки люди Дем'яна й він сам відстрілювали нападникам у відповідь, я встала рачки та почала повзти до Карли. Боже, вона була такою наляканою... Бідолашна аж захлиналася сльозами.

— Забери Карлу й сховайтеся в найближчому будиночку! — голосно сказав поруч зі мною Дем'ян.

Я була здивована та навіть вражена, що він весь цей час прикривав мене. Мабуть, це через Карлу, адже йому б не вдалося провести її в безпечне місце неушкодженим. Я міцно схопила її за руку та почала тягти до найближчого будиночка. Вона голосно закричала, коли біля нас розсипалося скло. Схоже, влучили у вікно просто над нами. Я ще сильніше стиснула руку Карли й просто-таки тягнула її за собою. Уламки впивалися в коліна, але я терпіла, міцно стиснувши зуби. Поруч з будиночком лежав мертвий охоронець, а в його руці був пістолет. Я швидко схопила пістолет і випрямилася, притискаючись до фасаду. Карла все ще навприсядки сиділа поруч зі мною. Я прикрила її та випрямила пістолет перед собою.

— Відчини двері! — голосно наказала.

Я не знала, з якої сторони стріляють, але навіть тут варто бути напоготові. Карла відчинила двері та першою забігла в будиночок. Я увійшла всередину слідом за нею та зачинила за нами двері. Дівчина забилася у куточок, тремтячи всім тілом. Вона здригалася від сліз і своїх гучних ридань.

— Заспокойся, Карло! — сказала я, коли присіла навпроти неї. — Ти в безпеці. Скоро перестрілка закінчиться, і твій дядько забере тебе звідси.

— Там стільки крові, — прошепотіла вона, глянувши мені в очі. — Вони вбили Лізу. Вона була неподалік від мене. Я... Я бачила це. Вбили наречену, уявляєш?

Я не вміла співчувати, але дозволила Карлі обійняти мене. Вона міцно притулилася до мого тіла, а я легко провела рукою по її тендітній спині.

— Пам'ятаєш, що ти говорила мені? — спитала я. — Казала, що ви кожного дня ризикуєте померти, але ти все одно любиш свою сім'ю. Ось, що таке твоя сім'я, Карло! Навіть таке світле свято як весілля може перетворитися на криваву перестрілку. Доки ти любитимеш цю сім'ю, доти будеш свідком таких подій. Цього не уникнути. Або змирися з цим, або тікай.

Останні слова я сказала пошепки. Дівчина трохи відсторонилася та насуплено глянула на мене своїми зеленими очима. Я всього на секунду провела рукою по її волоссі, дивуючись відчуттю неабиякої гладкості. На вулиці стихло, а це означало, що перестрілка закінчилася, або перервалася на деякий час.

— Будь тут, а я гляну, що там, — мовила я до Карли.

— Куди ти йдеш? — Вона схопила мене за руку зупиняючи. — Не залишай мене! А якщо вони вбили всіх і прийдуть за нами?

— Я перевірю, гаразд? Не бійся. Все закінчилося.

Дівчинка неохоче відпустила мою руку, а я попрямувала до виходу. Повільно відчинила двері та обережно визирнула на вулицю. Помітила Макса, що ходив поміж трупами та перевіряв їх на ознаки життя. Так багато людей лежали в калюжах крові, що я налякано затремтіла. Моє серце стиснулося, коли я помітила Антона, що обіймав тіло своєї дружини, яку застрелили. На розкішній білосніжній сукні з'явилися червоні плями. Це нагадало мені мою шлюбну ніч. Як багато життів згубив Дем'ян та його мафіозний клан. І поки люди полягли на землі через його ворогів, він стояв та дивився на це все живий і неушкоджений. Я гірко посміхнулася, міцно стискаючи в руках пістолет. З усіх людей, яких сьогодні спіткала гірка доля, він найбільше заслуговував смерті. Мабуть, чоловік відчув, що я спостерігаю за ним, бо повернув свою голову в мій бік.

Саме від цього темного світу та несправедливості я втікала колись. І саме від цього я втечу зараз. Це мій шанс — втекти у цьому хаосі, повному плачу та крові.

Коли до Дем'яна підійшов один з його людей, і він відвів погляд, я швидко зняла свої туфлі на підборах та попленталася назад. У мене не було вибору, тому я чимдуж побігла в бік густого лісу. На вулиці вже майже стемніло, але мене це не лякало. Я просто хотіла вижити, просто... Я скрикнула, коли моя нога зачепилася за камінь на траві. Я боляче впала на землю. Гості уламки скла, що впилися в мої коліна, ще більше поранили мене. На очі виступили сльози, але я вперлася руками до землі та почала повільно підійматися. Раптом напружилася, коли за моєю спиною почулися тихі кроки. Я сильніше стиснула пістолет в руці.

— Намагаєшся втекти, Лано?