Розділ 10

— Ця Ліза т-а-а-а-ка балакуча! — Карла закотила очі та покружляла переді мною, притиснувши до себе сукню яскраво-жовтого кольору. — І вона мене страшенно дратує, але ми родичі, тому повинні з'явитися на її весіллі. Як думаєш, ця сукня мені личить?

Я кивнула, оглянувши її з ніг до голови. Карла була навіть дуже красивою дівчиною, а це ж вона лише підліток. Чого лише вартували ці густі біляві коси та великі зелені очі.

— Тобі дуже личить, — сказала я.

— Але у мене є ще декілька варіантів. Зараз покажу тобі, бо... — Дівчина глибоко вдихнула, наче вагалася. — Мені потрібна допомога у виборі.

— Гаразд, Карло. Я залюбки тобі допоможу.

Вона усміхнулася, кинула свою сукню на моє ліжко та вибігла з кімнати. Я була здивована, коли дівчинка прийшла до мене. Цікаво, чи Дем'ян знав про це? У такий час він точно не був вдома, але я так само не була певна, що Карла просила у нього дозволу, щоб прийти до мене. Але вона відімкнула мої двері, а це означало, що їй хтось дав ключі.

Дівчинка повернулася з горою суконь, закинутих на одну руку. Мої брови злетіли вверх від здивування.

— Коли ти казала про декілька варіантів, я думала, що їх буде менше, — пробурмотіла я.

— Наскільки менше? — поцікавилася дівчина.

— Значно менше.

Вона засміялася, кинула на моє ліжко решту суконь та зачинила за собою двері. Карла схопила зелену шифонову сукню з пишною спідницею та тугим корсетом. Вона притиснула її до себе і підійшла до дзеркала.

— Фу! — Карла скривилася. — Жахливий колір.

Вона вирішила приміряти рожеву приталену сукню, тож почала роздягатися. Я мовчки сиділа на ліжку та дивилася, як ця дівчина просто-таки хазяйнує в моїй кімнаті. У мене голова йшла обертом від тієї кількості суконь, яких вона приміряла. Я сперлася рукою до спинки ліжка та втомлено видихнула.

— І яку мені обрати? — врешті-решт спитала дівчинка. Вона подивилася на мене у відбитку дзеркала. — Ти що скажеш, Лано?

— Мені здається, що тобі найбільше підійшла та, що зараз на тобі, — чесно сказала я. — Тобі напрочуд личить сірий колір.

— Думаєш? — Карла покрутилася перед дзеркалом, розглядаючи себе зі всіх боків. — А ця відкрита спина — це не занадто відверто? Хоча... Ліза колись проговорилася, що ненавидить сірий. Навмисно вдягну цю сукню, щоб подратувати її.

— Схоже, вона тобі зовсім не подобається.

— Ти з нею, мабуть, ще не знайома. Думаю, що тобі вона не сподобається також. Така пихата і зверхня, наче королева, хоча їй просто пощастило, що її мати — хрещена дядька Дем'яна.

— О! — здивувала я. Принаймні знала тепер, ким була та жінка, яку ми зустріли тоді біля церкви. — У вас багато родичів?

— Так, але найбільше цінуються ті, що найближчі. На жаль, багатьох уже нема з нами. — Карла важко видихнула і сіла на ліжко. — Інколи так сумно усвідомлювати, що у кожного з нас життя надто коротке. Ми ризикуємо кожного разу, коли виходимо з дому, Лано. Мій батько був дуже обережним, але навіть його наздогнали вороги та вчинили жорстоку розправу.

— Але у тебе достатньо охорони, — зауважила я. — Дем'ян подбав про це.

— Так, і це хоч трішки заспокоює мене.

— Якби у тебе була можливість втекти, то ти б зробила це?

— Що? — здивувала дівчинка. Її великі зелені очі стали ще більшими. — Ні, звісно ж! Це моя сім'я, яку я дуже сильно люблю. Так, ми усі тут неправильні та далекі від праведності й моральних цінностей, але ми поважаємо та любимо одне одного. Знаю, що мене завжди захистять і тут я в безпеці. Ти теж, Лано. Тобі пощастило, що дядько Дем'ян захотів одружитися з тобою.

— Справді пощастило, — тихо буркнула я та натягнуто усміхнулася.

— А ти вже обрала для себе вбрання?

— Впевнена, що у моєму гардеробі знайдеться якась чорна сукня для такої особливої події.

— Чому ти завжди носиш чорний? — поцікавилася Карла насупившись. — Я, здається, не бачила на тобі інших відтінків.

Вона підвелася з ліжка та підійшла до моєї шафи. Дівчина безцеремонно відкрила її й почала ритися в моєму гардеробі. Можливо, якби це дійсно були мої речі, то я б роздратувалася, але увесь одяг був куплений на замовлення Дем'яна, тому мені було абсолютно байдуже. Я б викинула це все з вікна за першої ж можливості, але це неможливо. З цих вікон ніколи не зникнуть ґрати.

— Вау! — почула вражений вдих Карли. Вона наче затамувала подих, розглядаючи в руках вишукану сріблясту сукню з блискітками. — Вона така... Така неймовірна! Тобі дуже личила б. Може, вдягнеш її на весілля?

Я заперечливо похитала головою. Ці всі блискітки та пастельні кольори — занадто для мене.

— А ось ця? — Карла витягнула довгу темно-синю сукню з розрізом зі середини стегна.

— Непоганий варіант, — пробурмотіла я. Принаймні цей колір максимально наближений до чорного.

Дівчинка усміхнулася та повісила вішак з сукнею назад у шафу. Вона раптом запищала так голосно, що мені захотілося прикрити вуха руками.

— Я знайшла ідеальну сукню для тебе! — сказала дівчина. Вона витягнула з шафи бордову сукню з глибоким декольте та сріблястим поясом на талії. — Вона така розкішна та вишукана, Лано. Я вже уявила тебе в ній, і ти... Ти затьмариш усіх! Я впевнена в цьому.

Мій погляд пройшовся сукнею цього глибокого винного кольору. Було важко навіть самій змиритися з цим, але мені вона все ж сподобалася. Можливо, синя сукня таки почекає...

Карла мала рацію, і ця бордова сукня занадто ідеально підійшла мені. Я поправила своє темне волосся, що широкими хвилями спадало мені по спині та підійшла до дзеркала. Сьогодні вранці Дем'ян залишив для мене оксамитову коробочку, в якій були сережки з діамантами й таке ж намисто. Я наділа їх та здивувалася тому, як сильно ці прикраси личили моєму образу. Провівши бордовою помадою по своїх губах, я задоволено усміхнулася. Мабуть, вперше за останній час відчула себе по-справжньому красивою.

Коли я підійшла до дверей та натиснула на ручку, то вона з легкістю піддалася мені. Прекрасно! Сьогодні мене не замкнули. Взагалі у цьому не було жодного сенсу, адже я б і так не змогла втекти з цього дому.

Коли я спускалася на перший поверх, то одразу ж побачила Дем'яна у вишуканому чорному костюмі. Стукіт моїх підборів, мабуть, привернув його увагу, бо він повернув голову в мій бік. Вираз його обличчя, як завжди, було неможливо прочитати, але погляд, яким він пробігся моїм тілом, змусив мене непомітно затремтіти. Я сильніше стиснула поручні, щоб вгамувати дурні емоції. Повільно спустилася до останньої сходинки та попрямувала в бік Дем'яна. Я зупинилася навпроти нього, зацікавлено розглядаючи його. Помітила, що комірець піджака був трохи загнутий, тому потягнулася руками до нього, щоб поправити. Пильний погляд Дем'яна бентежив мене, але я намагалася ігнорувати це.

— Можеш не дякувати, — сказала я, коли впоралася з комірцем.

— Не буду, — холодно, як і завжди, мовив він.

— Впевнена, що ти взагалі не вмієш робити цих елементарних речей.

— Яких це? — Дем'ян зацікавлено підняв одну брову.

— Дякувати, просити пробачення, говорити слово "будь ласка", — відповіла я. — Ти лише віддаєш накази.

— Так і є. Знаєш чому, Лано?

Я зацікавлено схилила голову вбік та схрестила руки на грудях.

— Чому?

— Бо кожен на своєму місці. Моє слово — закон. Я наказую, але ніколи не прошу. Я віддячую, але ніколи не дякую особисто. І так, я ніколи не прошу пробачення.

— Навіть якщо ти винен? — спитала я, глянувши на нього з-під довгих вій.

— О! — Дем'ян звів брови й легко постукав вказівним пальцем по своєму підборідді. — До мого списку "я ніколи не" додай ще те, що я ніколи не буваю винним. Правда завжди на моєму боці. Рекомендую тобі запам'ятати це, люба. 

Його слова змусили мене голосно засміятися. Він би міг розповідати ці байки комусь іншому, бо я чудово знала усі ситуації, де він був винен.

— Правда? — перепитала я, все ще сміючись. — Мені здається, що ти навіть її перепишеш, аби лише не прийняти свою провину.

— Можливо, — Дем'ян байдуже знизав плечима. — У кожного своя правда, Лано, і вона може суттєво відрізнятися.

— Правда одна! — різко сказала я.

Він поправив манжети рукавів білої сорочки, що виднілася з-під піджака. Чоловік, повністю ігноруючи мене, підняв свою руку та запустив пальці в чорне волосся, розчісуючи його. Я нетерпляче постукала ногою по підлозі, бо відчувала, що він ще недоговорив.

— І це про правду мені говорить жінка, яка обманювала, що вагітна? — Дем'ян невдоволено поцокав язиком. — Це було так негарно з твого боку.

— Я збрехала, щоб вижити, — прошипіла я, дивлячись йому просто в очі. — І ти це сам прекрасно знаєш.

— На що ти готова, щоб врятувати себе? — спитав він.

Його погляд зупинився на моєму обличчі й він злегка примружив очі.

— Ти ще не зрозумів цього? — я криво посміхнулася. — Я готова на все, аби вижити та врятуватися. Якщо ти думаєш, що зможеш ув'язнити мене у своєму домі, то дуже сильно помиляєшся. Я тікатиму звідси стільки раз, скільки ти повертатимеш мене сюди. Не будь багатонадійним, Дем'яне. Наша історія закінчиться тим, що я втечу та врятую себе від твого огидного чорного світу.

Він підійшов на крок ближче, але я не відступила. Ми мовчки дивилися одне на одного з такою ненавистю, наче були заклятими ворогами. Так і було. Просто він поки не знав про це.

— У тебе є лише один спосіб врятуватися, — голос Дем'яна був твердим та гострим, наче лезо ножа. — І це вбити мене.

— Якщо ти думаєш, що я не зможу зробити цього, то дуже сильно мене недооцінюєш! — впевнено сказала я.

Я ахнула, коли він раптом міцно схопив мою ліву руку вище ліктя та різко притягнув мене до себе. Тепер ми стояли впритул, а наші тіла впиралися одне до одного. Я важко ковтнула, але гордо здійняла голову, не відриваючи погляду від сталевих очей Дем'яна.

— Тоді, Лано... — почав він. Гарячий подих полоскотав мою щоку, а тілом наче пробігся табун мурах. Я ледве стримала легке тремтіння свого тіла. — Коли наступного разу триматимеш у руці зброю — цілься просто в мене!

— Обов'язково! — гаркнула я та вирвала свою руку з його міцної хватки. — А тепер поїхали нарешті на прекрасне весілля твоєї родички, яке точно буде дуже веселим. Чомусь я не сумніваюся у цьому. Твоя сім'я повна сюрпризів, Дем'яне, тому навіть не знаю, що очікувати від сьогоднішнього святкування.

— Краще завжди будь готовою до найгіршого, — пробурмотів він, ховаючи в кобуру свій пістолет...