Розділ 9

Як тільки розплющила очі, розмитий погляд вперся до білої стелі. Я часто покліпала очима, щоб прийти до тями. Повернувши голову вправо, відчула неприємний біль. Я скривилася та повільно сіла на ліжку. Потрібно було декілька хвилин, аби зрозуміти, де я знаходжуся. Схоже, я знову ув'язнена в кімнаті особняка Дем'яна. Я сіла рівніше та сперлася до спинки ліжка. Тихо застогнала та поклала свою руку на плече. Рана, яка залишилася від пострілу була оброблена. Я насупилася, пальцями обводячи бинт. Погляд опустився вниз, і я помітила на собі білу майку. У пам'яті сплили спогади. Перед тим, як знепритомніла, лежала на ліжку в одному бюстгальтері, притиснула масивним чоловічим тілом. Я міцно стиснула губи в пряму лінію, намагаючись придушити спалахи болю в плечі та голові.

— Отямилася? — грубий голос змусив мене здригнутися.

Я різко повернула голову вбік та помітила Дем'яна, що стояв у кутку кімнати зі схрещеними на грудях руками.

— Як давно ти тут? — хрипло спитала.

— Достатньо, — коротко відповів він.

Чоловік повільною ходою попрямував до крісла, що стояло навпроти мого ліжка. Він так само не поспішаючи опустився на нього. Його погляд не відривався від мене. Він схопився руками за ручки крісла й зручно сів на нього, закинувши одну ногу на іншу. Його чорні туфлі виблискували на сонці, промінчики якого пробивалися у кімнату крізь решітку на вікнах.

— Ти тепер ні на крок не відійдеш від мене? — поцікавилася я, піднявши одну брову.

— Ти не залишила мені вибору, Лано.

— Якщо ти знав, що я втечу, то чому дозволив мені це зробити? Впевнена, що ти міг вжити заходів моєї охорони.

— Мені було цікаво, чим це все закінчиться, — Дем'ян задумано потер пальцями підборіддя та звів свої густі брови. — Отже, ти не вагітна?

Я трохи опустила голову вниз та почала знервовано жувати нижню губу.

— Так, я збрехала, — чесно відповіла. — Але зробила це, щоб вижити. Твої люди без сумнівів вбили б мене. Так само, як вони безжально вистрелили в Артема.

— Знаєш, що я помітив? — спитав чоловік, схиливши голову вбік. — Ти не схожа на вбиту горем удову.

Я їдко засміялася та глянула на Дем'яна, що уважно вивчав мене своїм пильним поглядом.

— По-твоєму, я мала щохвилини ридати через смерть свого чоловіка та впадати в депресію?

— Це було б цілком логічно.

— Я вже це пройшла, — голосно гаркнула. — Колись. І я навчилася чудово тримати свої емоції в собі.

— Я помітив. — Дем'ян кивнув головою. — Ти так майстерно приховуєш усе про себе, але рано чи пізно правда випливе. Що робитимеш тоді?

— Сподіваюся, що на той час уже встигну втекти від тебе, — я посміхнулася. — Не думай, що це була моя остання спроба.

— Я навіть не сумніваюся в тобі. Ти зробиш усе, аби врятуватися від мене, але це нерозумно.

— Навіщо? Навіщо ти тримаєш мене тут? Я ж непотрібна тобі!

— Може, навпаки?

— Ти помиляєшся.

— У мене добре працює передчуття та інтуїція, — погляд Дем'яна зупинився на моїх очах. — І щось підказує мені, що тебе не варто відпускати. Зовсім скоро я дізнаюся абсолютно усе про тебе. Відлік пішов.

На цих словах Дем'ян підвівся з крісла та повільно попрямував до дверей моєї спальні. Я провела його довгим поглядом, а тоді голосно спитала:

— Що тепер буде зі мною?

Чоловік схопився за ручку дверей та озирнувся на мене. Він швидко просканував моє тіло.

— Плани незмінні, — сухо відповів Дем'ян. — Ми одружуємося.

— Що? Ти жартуєш? Не йди! — закричала я. — Ми можемо поговорити? Послухай, я розумію, що ти не довіряєш мені, але я справді вмію мовчати та тримати таємниці. Я нікому не розповім про тебе та твій дім. Будь ласка, відпустити мене. Навіщо це одруження?

Я ще щось кричала, але це було марно, адже Дем'ян мовчки вийшов з кімнати. Він так і не пояснив причини, чому так палко хоче одружитися зі мною. Це здавалося мені повним безглуздям. Тиждень-два — і весіллю бути. Я не можу цього дозволити, адже це стане моїм кінцем. Як тільки Дем'ян дізнається правду про мене, то спершу використає, а потім знищить.

Я повільно підсунулася до краю ліжка, підтримуючи рукою своє підстрелене плече. У голові паморочилося, але я підвелася на ноги та похитуючись попрямувала в сторону ванної кімнати. Мені хотілося змити з себе увесь бруд та ймовірні дотики Дем'яна. Мене нудило від однієї думки, що цю майку цілком він міг надіти на мене. Я прийняла гарячий душ, намагаючись оминати рану. Коли вийшла з ванної кімнати, то помітила на столику поруч з ліжком сніданок. Чудово! Ми повернулися до того, що я знову буду сидіти в кімнаті без можливості вийти з неї.

Так і було. Наступних декілька днів я постійно сиділа у своїй спальній. Стабільно, тричі в день, до мене приходила Марія та приносила їду.

Я майже не бачила Дем'яна. Лише тоді, коли він робив мені перев'язку. Я була здивована, що він вміє робити це не лише майстерно, але й обережно. Я майже не відчувала болю, коли він торкався моєї рани. Наші розмови були обмеженими, але з кожною нашою зустріччю він дедалі пильніше спостерігав за мною. Здавалося, що щось він уже дізнався, і це було неабиякою проблемою, що змушувала мене нервувати...

Я стиснула пальці на своїх колінах та глянула на Дем'яна, що сидів навпроти. Сьогодні вперше за останні дні мені дозволили вийти з дому. Я так і не зрозуміла, куди мене везуть, але чомусь дуже сильно нервувала. Карли не було з нами. Лише ми вдвох та охорона. Я знервовано витерла спітнілі руки до костюмованої тканини своєї чорної спідниці.

З моїх вуст вирвався схвильований видих і я перевела погляд до вікна. Краєвиди щомиті змінювалися, аж доки ми не опинилися в місті. У голові крутилися думки про втечу, але я не могла нічого придумати, бо банально не знала, куди ми їдемо.

Коли автомобіль зупинився, я подивилася на Дем'яна, що підсунувся до дверцят. Він першим вибрався з автомобіля та простягнув мені свою руку. Мені зовсім не хотілося торкатися його, тому я проігнорувала його долоню та ступила ногою в новеньких лакових туфлях на підборах на мокрий асфальт. На вулиці дощило, і я скривилася від цього. Піднявши погляд вверх, побачила велику будівлю з куполами.

— Ти привіз мене до церкви? — здивовано спитала я.

— Це традиція нашої сім'ї, — спокійно сказав Дем'ян. Я недовірливо глянула на нього. — Ми не пропускаємо недільних служб.

— Мафія і церква? Звучить як лицемірство, — пробурмотіла я.

— Мабуть, так воно і є. Ходімо!

Він махнув рукою в сторону широких сходів, що вели до великого входу в церковний собор. Я не могла стримати свого невдоволеного обличчя, тому знову ж таки скривилася. Без попередження Дем'ян схопив мене за руку. Я здригнулася від цього несподіваного дотику та опустила погляд вниз на наші руки. Мені було байдуже навіть на те, що краплі дощу падали мені на голову. Я просто шоковано витріщалася на мою долоню в його руці. Мовчки чоловік попрямував вперед, тягнучи мене за собою. Я слухняно пішла за ним та затамувала погляд, коли ми увійшли до церкви, де пахло свічками та кадилом. Я зацікавлено оглядала інтер'єр, християнські малюнки на стінах та золотисті розписи. Тут було так тихо. Лише чутне шепотіння людей, що молилися до Бога, в якого я ніколи не вірила.

Ми зупинилися біля лав, і я опустилася на одну з них. Тут було холодно та некомфортно для мене. Дем'ян сів поруч зі мною. Він уже не тримав моєї руки, а мені чомусь хотілося, щоб він зробив це. Різкий біль у плечі нагадав мені про рану. Я просунула праву руку під чорний піджак і торкнулася місця, що нещадно турбувало мене останні дні.

— Це так дивно, — тихо пробурмотіла я.

— Що саме? — почулося шепотіння Дем'яна.

— Те, що ти ходиш до церкви. Спочатку вбиваєш, а потім вимолюєш свої гріхи в цьому місці? Як це... Безглуздо і лицемірно!

— Згадуючи те, що ти вбила зрадника та поранила Давида, смію зауважити, що тобі теж не завадило б покаятися у своїх гріхах.

Я подивилася на Дем'яна, примруживши очі. Він так само повернув голову в мій бік.

— Покаятися кому? — спитала я. — Твоєму Богові? Я не вірю в нього.

— Усі в щось вірять, — спокійно сказав він.

— Але не я! Життя навчило мене вірити та довіряти лише собі.

— Добре, якщо так, — Дем'ян задумано відвів погляд. — Бо я не довіряю навіть собі. Мені треба відійти.

Він підвівся якраз тоді, коли почав співати хор. Я спрямувала погляд вперед на красиво оздоблені стіни з малюнками. Деякий час роздивлялася їх, а потім озирнулася назад у пошуках Дем'яна. Я не одразу помітила його, адже він сидів з іншої від мене сторони поруч з якимсь незнайомим мені чоловіком. Я примружила очі та схилила голову вбік від усвідомлення. Це тихе спокійне місце — ідеальне для таємних зустрічей. Ніхто не прийде сюди вбивати чи влаштовувати сцени суперечок. Просто геніально! Я спостерігала за тим, як чоловіки схилилися один до одного та перешіптувалися. Незнайомець, мабуть, відчув, що я дивилася на нього, бо раптом підняв свій погляд на мене. Темні очі деякий час уважно вивчали мене так детально, що я аж напружилася. Різко відвернулася та знову глянула перед собою. Чому він дивився так, наче знав мене? Він не міг знати...

Як тільки ми вийшли з церкви, дощ хлинув з новою силою, а холодний вітер подув просто в обличчя. Я сильніше закуталася в піджак та відчула поруч з собою Дем'яна. Він розкрив парасолю й вкрив нею нас обох. Я підняла праву ногу, поправляючи на ній туфлю. Чоловік, з яким Дем'ян розмовляв у церкві, пішов ще раніше, але мене неабияк цікавило, хто він.

— Той хлопець, з яким ти... — почала я.

— Дем'яне! — почувся писклявий жіночий голос, що перервав мене. 

Мені хотілося скривитися, але я стрималася. Старша жінка низенького зросту та пофарбованим каштановим волоссям підійшла до Дем'яна й поклала свої руки на його плечі.

— Така рада тебе бачити, — продовжила вона. — Ми тільки повернулися з відпустки. Ліза така щаслива. Ти ж пам'ятаєш, що наступного тижня у неї весілля?

— Так, пам'ятаю, — відповів Дем'ян.

— Чула, що у тебе також. — Жінка глянула на мене та широко усміхнулася. — Ми, здається, не знайомі.

— Це Лана, — замість мене сказав чоловік. — Ми поки вирішили перенести своє весілля, але обов'язково прийдемо на святкування заміжжя твоєї доньки.

Перенесли? Я глянула на Дем'яна та насупилася. Чому він не сказав мені, що наше "весілля" відбудеться пізніше? Мене починає дратувати, що він усі рішення приймає за нас обох.

— Тоді я рада, — сказала жінка. — Що ж, не буду вас затримувати! Зустрінемося наступного тижня.

Вона знову мило усміхнулася нам, після чого попрямувала до чорної іномарки, що стояла неподалік. Я повернулася обличчям до Дем'яна та склала руки на грудях.

— Чому ти вирішив перенести наше весілля? — підозріло спитала я.

Він глянув на мене своїм улюбленим холодним поглядом. Я здригнулася, хоча і намагалася переконати себе, що це через дощ. Дем'ян ступив на крок ближче та майже вперся у мене своїм тілом, від чого я почала ще більше нервувати.

— У тебе близько десяти фальшивих паспортів, — сказав він, не відриваючи погляду від моїх очей. Ну, звісно, він відкрив мій сейф! — Я ще поки не визначився, з якою саме Меланією хотів би одружитися. Може, ти мені підкажеш?

— Це не має значення, — мовила я та знизала плечима, — бо жодна з тих Меланій не є справжньою. Наш шлюб ніколи не буде справжнім, Дем'яне, тому краще відмовся від цієї прекрасної ідеї з нашим одруженням. Я — не та, з ким варто зв'язуватися.

Я поправила піджак на собі та вийшла з-під парасолі на холодний дощ, що ніяк не вщухав.