Розділ 7

Мій погляд був зосереджений на чорному олівцеві, яким Карла щось шкрябала на папері. Я знервовано тримала у своїх руках сумочку та міцно стискала її, адже всередині був пістолет. Нетерпляче чекала, коли стрілки годинника відіб'ють дев'яту годину ранку, і мене нарешті відвезуть до лікарні.

— Де твоя мама? — поцікавилася я.

Карла підняла на мене погляд зелених очей. Вона знизала плечима та продовжила малювати якісь дивні малюнки.

— Вона в лікарні, — тихо відповіла дівчинка.

— Щось серйозне?

Насправді мені було байдуже, але я сподівалася, що балаканина з Карлою пришвидшить очікування.

— Вона не хвора, як ти могла подумати, — пробурмотіла дівчина. — Мама зараз у психіатричній лікарні, тому я живу з дядьком.

— Ох, це не зовсім приємно, — сказала я, бо просто не вміла проявляти співчуття. — Давно вона там?

— Уже три роки.

— Ти навідуєшся до неї?

Карла напружилася. Було помітно, що вона не довіряла мені, але водночас їй хотілося поговорити з кимось. Вона вагалася, та все ж відклала олівець, підвелася зі стільця й підійшла до мене. Дівчина опустилася на диван поруч зі мною та глянула мені в очі.

— Раз у місяць, — сказала вона. — Мама інколи буває агресивною, а дядько хвилюється за мене, тому дозволяє навідуватися лише тоді, коли вона спокійна.

— Твоя мама завжди така була? — зацікавлено спитала я, спершись рукою до спинки дивана.

— Ні. — Карла заперечливо похитала головою. — Вона збожеволіла, коли мій батько помер. Мама дуже сильно кохала його та не змогла змиритися з такою втратою. Після похорону вона майже всі дні сиділа в нього на могилі. Я потребувала її підтримки та уваги, але вона просто-таки кинула мене. Згодом вона почала приймати наркотичні ліки, стала агресивною. В неї постійно були якісь галюцинації, а інколи вона так голосно кричала, що я затуляла вуха, лежачи в ліжку у своїй кімнаті. Так тривало понад рік. Дядько Дем'ян одного разу помітив, що вона не в порядку. Тоді вона пройшла двомісячне лікування в психіатричній лікарні. Коли мама повернулася, то вона була майже такою, як і раніше. Але потім почалося загострення. Власне... — Карла глибоко вдихнула та силувано усміхнулася мені. — Вона там постійно, але їй, мабуть, краще в лікарні.

— Ти сумуєш за нею, так?

— Інколи. Але у мене є дядько. Він дуже хороший.

— Не можу погодитися з тобою, — пробурмотіла я

— Він замінив мені обох батьків, — сказала дівчина. — І дядько дуже сильно оберігає та любить свою сім'ю. Ти це побачиш, Лано, коли народиться ваша дитина. Він буде дуже хорошим батьком для вашого сина.

Я ледь усміхнулася, але це було далеко не від щирості. Чи дійсно він любив би мою дитину? Чомусь я сумнівалася у цьому.

— У твоїх батьків був шлюб за домовленістю? — поцікавилася я.

— Звідки ти знаєш? — Карла насупилася.

— Здогадалася. У мафії це часто практикується.

— Але вони кохали одне одного, — додала дівчинка, наче це уточнення мало важливе значення. — Моя мама з клану Альденго.

— Румунська мафія? — здивувалася я.

— Так, — Карла кивнула головою. — Їхній шлюб мав стати початком великого союзу між двома кланами. Довголітня війна за порт припинилася, коли вони одружилися. Мої дідусі з обох сторін стали союзниками, але в цю справу втрутилися треті особи. Боротьба стала дуже жорстокою, але союз з Альденго все ще був міцним. Мій тато, як старший син, мав стати наступником. Він хотів бути босом, а дядько Дем'ян постійно тікав від мафії. — Карла нахилилася до мене ближче та пошепки додала:. — Він колись навіть відрікся від свого роду і прізвища.

Я насупилася, бо ця інформація шокувала мене. Дем'ян поводився так, наче був народжений керувати своїм кланом, але той факт, що він тікав від мафії — неабияк дивував.

Мені хотілося якомога більше розпитати в Карли. Вона сьогодні була напрочуд балакуча, і тільки я розтулила рота, як нутром відчула присутність Дем'яна. Різко повернула голову вправо та помітила його на останній сходинці, що спускалися з другого поверху.

— Нам уже час їхати, — сказав він після того, як декілька секунд витріщався на мене своїм холодним поглядом.

Я ще сильніше стиснула в руках сумочку та підвелася з дивана. Долоні спітніли, тому я по черзі витерла їх до чорної штанини.

— Ти казав, що не будеш мене супроводжувати на огляді, — нагадала я, коли підійшла до нього.

Я зробила максимально спокійний та байдужий вираз обличчя, щоб він не запідозрив про мій план втечі.

— Я передумав, — просто та абсолютно без емоцій сказав він.

Та я помітила в його очах дивний блиск, коли він дивився на мене таким зацікавленим поглядом. Йому була цікава моя реакція, і він читав абсолютно кожну мою емоцію. Я незворушно знизала одним плечем та легко усміхнулася.

— Гаразд. Послухаєш, як б'ється серденько нашої дитини, подивишся на сина через зображення УЗД, а ще, будь ласка, не забудь поцілувати мій живіт, любий! — Я наважилася покласти свою руку на його міцне плече. Погляд сталевих очей пильно прослідкував за моїм рухом. — Карла переконана, що ти будеш прекрасним батьком. І я цілком згодна з нею, адже ти такий хороший, милосердний та добросердечний, а твоє кохання до мене неможливо описати словами.


Я замовкла, дивлячись йому в очі. Не одразу зрозуміла, що ми стояли надто близько одне до одного. Моя рука мирно лежала на його плечі, а я вирішила проігнорувати те, як комфортно це відчувалося. Дем'ян не торкнувся мене зовсім. Взагалі він ніколи не робив цього. Лише тоді, коли його пальці знайшли шрами на моїй спині.

— Закінчила свій душевний монолог? — спитав він максимально байдужим тоном.

— Ем, ще ні. Забула сказати, що дуже сильно кохаю тебе.

Я широко усміхнулася та сильніше стиснула його плече. Він перевів погляд з моїх очей до моєї руки та так різко скинув її зі свого плеча, що я аж ахнула від несподіванки.

— Іди вперед! Автомобіль чекає біля дверей.

— Грубіян, — буркнула я та потерла свою руку від легкого спалаху болю.

Сердито стрільнувши в нього очима, поправила на собі чорну блузку й поспішила до виходу. Мені навіть не треба було озиратися, щоб бачити Дем'яна, адже я відчувала, що він ішов слідом за мною.

На вулиці мене зустрів Макс і той дратівливий Давид, що мало не вбив мене тієї ночі. Я проігнорувала їхні невдоволені погляди в мою сторону. Дверцята до автомобіля були відчиненими, тому я мовчки з гордо піднятою головою сіла всередину. Підсунулася до самого вікна та спрямувала погляд перед собою. Я не дивилася, як в автомобіль сів Дем'ян навпроти мене. І так само я не слідкувала за тим, що він робив усю дорогу. Але я помічала, як інколи чоловік підіймав очі від свого телефона та дивився на мене. Я стискала сумочку так сильно, наче вона була моїм рятівним жилетом. Фактично так і було, адже цей пістолет — мій квиток до свободи.

Ми їхали в мовчазній тиші, чому я страшенно раділа. Коли автомобіль звернув на стоянку біля величезної приватної лікарні, я вперше за весь цей час повернула голову до Дем'яна й глянула на нього. Він так само уважно подивився на мене, навіть не здогадуючись, що це буде наша остання спільна мить. Я втечу звідси сьогодні, чого б воно мені не вартувало.

Авто зупинилося, і я підсунулася до дверцят, які для мене відчинив Давид. Повільно вибралася з автомобіля та озирнулася на Дем'яна, що продовжував сидіти всередині.

— Ти не йдеш? — спитала я.

Він деякий час уважно дивився на мене, а тоді потягнувся до дверцят.

— Іншим разом, кохана, — сказав він так незвично солодко, що я аж скривилася. — Сама послухаєш, як б'ється серденько нашої дитинки, а зображення сина покажеш мені вдома на фотокартці. О, і не забудь поцілувати собі живіт! Я впевнений, Лано, що ти будеш чудовою матір'ю.

— Знущаєшся? 

— Констатую факт. Ти ж така мила, чарівна, добра та чесна. Ніколи не обманюєш, чи не так?

Я затремтіла від короткого спалаху хвилювання та підозріло примружила очі. На що це він натякає? Його погляд був прикутий до моїх очей, і вся грайливість раптом зникла.

— Мало не забув сказати, що дуже сильно кохаю тебе, Ланочко! — Дем'ян різко зачинив дверцята просто перед моїм носом.

Я міцно стиснула зуби, дивлячись у тоноване віконце автомобіля. Як же він мене бісить! Мало не до сказу. Не могла абсолютно нічого розгледіти, але відчувала, що він все ще спостерігав за мною. Роздратовано фиркнула й розвернулася на підборах. Поруч зі мною одразу ж з'явився Давид та ще один з людей Дем'яна. Я оглянулася довкола, зосередившись на автомобілях. Мені ймовірно доведеться викрасти один з них, щоб якнайшвидше втекти. Чорний Range Rover від'їхав, і я з полегшенням видихнула. Ні Дем'яна, який би дратував мене своєю присутністю, ні Максима, який би не зводив з мене очей... Шанси на втечу достатньо великі.

— Мені потрібно в туалет, — сказала я, коли ми піднялися на другий поверх цієї елітної лікарні.

— Навіщо? — невдоволено спитав той Давид.

— Серйозно? Я повинна відчитуватися перед тобою? Чи ти не знав, що жінки теж хочуть пісяти? — безцеремонно буркнула так голосно, що деякі відвідувачі та медсестри озирнулися на нас.

Хлопець міцно стиснув губи. Він явно був невдоволений, але таки провів мене до дверей убиральні. Я увійшла всередину та насупилася, коли він зайшов за мною.

— Ти приколюєшся? — спитала я, здивовано піднявши обидві брови.

— Бос наказав не відходити від вас.

— Та невже? То ти на огляді теж будеш? Це якесь знущання. — Я не стримала свого сміху. — Може, ще замість лікаря сядеш перед гінекологічним кріслом?

Він проігнорував моє запитання. Я схрестила руки на грудях та з очікуванням дивилася на хлопця.

— Вийди! — гаркнула я. — Негайно!

— Я виконую лише накази свого боса.

— Я — його майбутня дружина!

Це ніяк не подіяло на нього. Я озирнулася довкола й помітила одне маленьке віконце в самому верху стіни. Я навіть не доберуся туди, адже це було занадто високо. Звідси мені ніяк не втекти, але у мене все ще був трохи ризикований, але дуже хороший план "Б".

— Я не буду при тобі ходити в туалет, — невдоволено сказала, глянувши на Давида. — Але я пожаліюсь на тебе Дем'янові. Думаю, що йому не сподобається така твоя поведінка.

Я вийшла з вбиральні та впевнено попрямувала за першим охоронцем. Мені треба дізнатися, де тут чорний вихід, а ще варто зробити так, щоб мене хтось провів до нього.

Без стуку чоловік відчинив дверцята одного з кабінету. Я поспіхом прочитала ім'я лікарки — Олеся Володимирівна. Це виявилася низенька жінка близько тридцяти років з коротким світлим волоссям до плечей. Вона мило усміхнулася мені, провівши руками по білому халаті. Кабінет був великим та просторим, а ще він складався з двох відділів. У іншому скоріш за все відбувався огляд.

— Вітаю, — доброзичливо сказала жінка. — Насправді я дуже чекала вас рівно з тієї миті, коли Дем'ян Романович зателефонував мені.

Я легко усміхнулася, схиливши голову вбік. Очима натякнула їй на присутність у кабінеті чоловіків та сором'язливо прикусила губу. На деякий час затримала дихання, щоб мої щоки почервоніли.

— Вам варто вийти, — жінка звернулася до охоронців. — Це місце не для чоловіків. Лише за умови наявності партнера вагітної, але ваш, здається, дуже зайнятий чоловік.

Вона тихо засміялася, і я зробила те саме, хоча мені насправді було абсолютно не весело.

— Бос наказав не відходити, — пробурмотів Давид.

— Що тут станеться? — Олеся Володимирівна ледь знизала одним плечем. — Ви можете поки зачекати під дверима. Огляд не триватиме довго, і я можу запевнити вас, що ніхто нікого не вб'є. — Вона знову засміялася. — Серйозно, хлопці, не дратуйте мене! Інакше мені доведеться поскаржитися на вас вашому босу, а ви самі розумієте, що йому це не сподобається. Все ж таки ми дуже хороші знайомі.

Я трохи примружила очі, оглядаючи жінку з ніг до голови. Вона була аж занадто милою. Невже ще одна колишня Дем'яна? Мені так і кортіло закотити очі, але я стрималася. Врешті-решт охоронці переглянулися між собою та вийшли з кабінету.

Жінка показала мені рукою на зручне крісло перед її столом. Я повільно підійшла туди та опустилася.

— Як почуваєтеся? — поцікавилася лікарка. — Не нудить? Наявність токсикозу?

— Уявлення не маю, — пробурмотіла я.

Жінка, нічого не передчуваючи, сіла на своє крісло та почала переглядати якісь картки. Я тим часом непомітно розстібнула блискавку на своїй сумочці. Одразу ж помітила всередині руків'я пістолета.

— Не у всіх буває токсикоз, — почала вона. — Деякі дівчата через це навіть не здогадуються про вагітність. Завжди приходять та говорять: "А мене й не нудило! Якби не затримка, то навіть би не дізналася". — Лікарка знову засміялася. Я підтримала її, хоча мене починало злити, що вона така мила. — Коли ви взнали про вагітність? Були вже на огляді в іншого лікаря? Дем'ян казав, що приблизно вісім тижнів...

— Він помилився, — сказала я та просунула руку в сумочку, намацуючи пістолет. — Нуль.

— Що? — розгублено спитала жінка. Блакитні очі зупинилися на моєму обличчі. — Слухайте, зараз ми проведемо огляд й усе дізнаємося. Потім підемо на перший поверх у кабінет УЗД.

— Нуль тижнів, — повторила я. — Саме стільки часу триває моя вагітність.

— Але Дем'ян...

— Дем'ян вбив мого чоловіка у нашу шлюбну ніч та викрав мене! — голосно перервала я, не приховуючи своєї ненависті. — Він тримав мене у своєму підвалі, а потім ув'язнив у кімнаті. А я, щоб урятуватися, збрехала, що вагітна. Думала, що він відпустить мене, але якогось біса Дем'ян зажадав цієї дитини. Ось, який насправді твій "хороший знайомий".

Вона ледь заплющила очі, явно розгублена та спантеличена. Не довго думаючи, я витягнула з сумочки пістолет та направила його на неї. Вона шоковано ахнула, притискаючись до спинки крісла.

— Що ви робите? — закричала жінка.

— Рекомендую стулити рота та вислухати мене, поки я не вистрелила тобі... Може, в плече? Чи в руку?

Жінка була наляканою. Вона затремтіла від страху та важко глитнула, міцно стискаючи пальцями краї стола.

— Де чорний вихід? — спокійно спитала я.

— На першому поверсі, — відповіла вона тремтливим голосом.

— А кабінет УЗД теж там? — уточнила я.

— Поряд.

— Ідеально, — мої губи розтягнулися в задоволеній усмішці. — Ми зараз виходимо з твого кабінету й ти кажеш охоронцям, що мені потрібно на УЗД. Тоді ми спускаємося на перший поверх, і ти виводиш мене через чорний вихід. Натомість я не вбиваю тебе.

— Вони підуть за нами, — прошепотіла вона.

— Це вже мої турботи. Від тебе потрібно лише одне: провести мене до чорного виходу.

Я підвелася зі стільця та повільно підійшла до жінки, все ще тримаючи її на прицілі. Коли зупинилася за спиною лікарки, притиснула пістолет до світлої голови.

— Вставай! — наказала я та вдарила ногою по ніжках шкіряного крісла.

Жінка піднялася, тримаючи руки в повітрі. Вона так сильно тремтіла, наче осінній листочок на дереві. 

— Вони мене вб'ють, як тільки ти втечеш, — мовила лікарка.

— Не вб'ють. Ти сама сказала, що ви з Дем'яном хороші друзі. А тепер перестань вимахуватися та прямуй до виходу. — Я нахилилася до її вуха й тихо прошепотіла: — Не забувай, що ти у мене на прицілі.