Розділ 5

Ресторан, в якому мала відбутися зустріч з дядьком Дем'яна, виявився найдорожчим закладом у самісінькому центрі міста. Я хмикнула, адже це було цілком очікувано. Макс відчинив для мене двері, і я пройшла повз нього, гордо здійнявши голову. Цей хлопець відверто показував своїми поглядами, що я не подобаюся йому, але чомусь саме його Дем'ян обрав моїм охоронцем. Мабуть, Максим був з тих рідкісних людей, яким він довіряв. Я легко усміхнулася хостес, коли вона підійшла до мене, щоб допомогти мені зняти червоне кашемірове пальто. Я залишилася у костюмі чорного кольору, що складався з вузької спідниці до колін та короткого жакета на один ґудзик. Я не любила білий, терпіти його не могла. У моєму світі існував лише чорний, і саме цей колір був для мене таким природним, наче моє друге "я".

— Я проведу вас до столика, — сказала дівчина.

Я ледь усміхнулася їй та попрямувала до зали слідом за нею. У ресторані було достатньо людно, що трохи здивувало мене. Ми прийшли повз столик, де сиділа молода пара. Мою увагу привернув брендовий логотип «Ґуччі» на її сумочці. У мене навіть не було сумнівів, що це — оригінал. Розкішна сукня дорогого смарагдового кольору, вишукані туфлі-човники та шовкова накидка так і кричали про статус цієї дівчини. Я перевела погляд на інший столик, за яким сиділа старша жінка, обвішана дорогоцінними прикрасами. Мене ледь не знудило від цього пафосного місця.

Я натягнуто усміхнулася, коли ми зупинилися біля столика, за яким був дядько Дем'яна. Він підвівся та схилив голову вбік, вітаючись зі мною.

— Радий бачити, Лано, — сказав чоловік. Його блакитні очі пробіглися моїм тілом. — Маєш чудовий вигляд.

— Дякую, — мовила я, роздивляючись чоловіка у відповідь.

На ньому був строгий чорний костюм та білосніжна сорочка. Хтось міг би подумати, що він якийсь багатий, але законослухняний громадянин. Лише масивні перстені на пальцях з дивними гравіюваннями та чорна тростина з металевою головою орла розкривали його справжню темну сутність.

— То ти наречена Дем'яна? — почувся незнайомий дівочий голос.

Я повернула голову вбік та побачила за столом дівчинку років п'ятнадцяти. У неї було густе світле волосся до плечей та яскраві зелені очі. Вона насуплено розглядала мене, прикусивши свою пухку нижню губу.

— Лана, — представилася я. — А ти хто?

— Не можу повірити! — скрикнула дівчина. Вона гучно ляснула долонями по своїх стегнах. — Він не розповідав тобі про мене?

Я була здивована такій її реакції. Мабуть, за інших обставин це було б весело, але я справді нічого не розуміла. Може, це донька Дем'яна, але хіба таке можливо? Вона занадто доросла для нього.

— Дем'ян нікому не розповідав про неї, — заговорив старий. — Тримав у секреті свою наречену, але я розумію чому. Такий скарб.

— Про що ви? — Я підозріло зиркнула на чоловіка. — Який ще скарб?

— Такий, що без сумнівів може вистрелити у зрадника, навіть якщо це не необхідно.

Я глянула на дівчинку, що сиділа за столом надута й ображена, але її зовсім не збентежили слова старого. Мабуть, вони кожного дня розмовляють про вбивства.

— Як вас звуть? — спитала я у дядька Дем'яна. — Ми не встигли познайомитися тоді.

— Віктор, — відповів чоловік.

Я кивнула головою та самостійно сіла на вільний стілець навпроти нього. Чоловік криво посміхнувся й теж опустився.

— Де Дем'ян? — поцікавилася я. — Дивно, що він вирішив познайомити наречену зі своїми рідними без його присутності.

— Я думав ви разом приїдете, — Віктор знизав плечима. — Дем'ян не любить ділитися своїми планами, тому я уявлення не маю, де він і чим займається.

— Які у вас тісні сімейні стосунки, — саркастично пробурмотіла я усміхнувшись.

Помітила, що губи чоловіка розтягнулися в ширшій посмішці. Він злегка схилив голову, зацікавлено розглядаючи мене.

— Ви цікава та загадкова жінка, Лано, — зробив висновок Віктор.

Я сперлася на спину стільця, закинула одну ногу на іншу та задумано постукала нігтями по столу. Як скоро вони дізнаються, хто я? Що тоді зроблять зі мною? Про свободу можна буде забути.

— Дядько Дем'ян! — раптом скрикнула дівчина.

Я аж підстрибнула від несподіванки. Вона зірвалася на ноги та чимдуж побігла в інший кінець зали. Я прослідкувала поглядом за нею й помітила свого нареченого. Дівчинка кинулася йому в обійми та міцно обійняла чоловіка обома руками. Здається, це вперше я бачила його таку широку усмішку. Він провів рукою по волоссі дівчини й сказав їй щось. Вона аж засяяла від його присутності, а мене це дратувало. Мене злило, що він живе своїм звичним щасливим життям, тоді коли моє зруйноване повністю через нього. Я міцно стиснула щелепи, глибоко дихаючи через ніс. Переді мною така мила сцена розігралася, що мені аж гидко стало. Дем'ян не був схожий на того чоловіка, який тримав мене спочатку у своєму підвалі, а потім ув'язнив у кімнаті.

— Карла дуже любить Дем'яна, — заговорив Віктор.

Я й забула, що він сидів навпроти мене. Ледве стримала свій роздратований видих та глянула на чоловіка, наліпивши на обличчя фальшиву усмішку. Його погляд був прикутий до моєї руки, і лише тоді я зрозуміла, що весь цей час міцно стискала свою долоню в кулаці. Я розслабила руку та легко опустила її на стіл.

— Це дуже мило. Дем'ян з нею такий... — Я замовкла та задумалася, намагаючись підібрати правильне слово. — Інший.

— Вона — його слабкість, — пошепки мовив чоловік.

— Хто ця дівчинка? — поцікавилася я. — Вибачте, за мою цікавість, але Дем'ян не любить ділитися своїм особистим.

— О, я це прекрасно знаю. — Віктор вкотре посміхнувся. — Карла — донька його старшого брата, який помер п'ять років тому.

— Що з ним сталося?

— Аварія. Летальний випадок.

Блакитні очі дивилися просто на мене, намагаючись переконати у правдивості, але я чудово знала, що це була брехня.
Його вбили разом з батьком. Навіть я чула про це.

— Так сумно, — прошепотіла я, хоча й обманювала. — Шкода, що так сталося.

Якраз у цей момент до столика підійшов Дем'ян, а Карла продовжувала тулитися до нього.

— Чому ти не повідомив мені про її приїзд? — невдоволено сказав він до свого дядька.

— Я попросила його не говорити тобі, — втрутилася дівчинка, глянувши на Дем'яна своїми великими зеленими очима. — Хотіла зробити сюрприз. Ти злишся?

— Хіба я можу злитися на тебе, — видихнув він. — Але ти ж сама чудово знаєш, що це небезпечно. Ми неодноразово говорили про це.

— Я подбав про її безпеку, — мовив Віктор.

— Ти мав порадитися зі мною! — буркнув Дем'ян.

— Але ж все добре, — Карла знову притулилася до Дем'яна. — Зі мною постійно був Євген.

Я озирнулася назад та скривилася, коли побачила великого амбала з густою бородою поруч з Максом.

— Ти вже познайомилася з Ланою? — Дем'ян показав на мене.

— Т-а-а-а-к, — протягнула дівчина. Її погляд вкотре оцінював мене. — Вона... Нормальна.

Я не стрималася та голосно засміялася. Це точно не те слово, яке могло б описати мене. Я далека від поняття "нормальна", бо я все ж ненормальна. До біса ненормальна.

— Ти теж, — сказала їй я.

Вона натягнуто усміхнулася мені. Я їй не подобалася, і це прекрасно можна було прочитати за її невдоволеним виразом обличчя. Краєм ока помітила, що Дем'ян злегка відсунув для неї стілець. Який же він, виявляється, галантний чоловік! Мені хотілося голосно фиркнути від цього лицемірства.

Стілець поруч з моїм відсунувся трохи назад, і я відчула тепло чоловічого тіла. Дем'ян сів поруч зі мною так близько, що його нога торкалася моєї. Мабуть, це було занадто для мене. Навіть такі невинні дотики за шарами одягу відчувалися огидно.

Мої думки перервала офіціантка, яка почала розкладати перед нами на столі різноманітні страви. Я насупилася, адже розуміла, що абсолютно нічого не замовляла. Чудово! Ніхто не питав, що я хочу їсти. Усе вирішили за мене. Як у них тут все просто.

Я помітила, що чоловіки почали їсти рибу, що була на їхніх тарілках. Від одного запаху мене ледь не знудило. Я відсунула свою тарілку якнайдалі від себе.

— Щось не так, Лано? — поцікавився Дем'ян.

— Не їм рибу, — буркнула я. — М'яса теж. Тобі треба це запам'ятати, любий, щоб ми знову не опинилися в ситуації, коли за вечерею нема абсолютно нічого, що я могла б з'їсти. Ти ж знаєш, що мені потрібно турбуватися про двох.

Я нещиро усміхнулася, поклавши праву руку на свій живіт. Дем'ян прослідкував за моїм жестом, а тоді глянув у мої очі. Він раптом підняв ліву руку, і вже за лічені секунди поруч з нами з'явилася офіціантка.

— Принесіть їй меню, — сказав він своїм улюбленим холодним тоном.

Офіціантка поспішила до бару, а згодом на столі поруч зі мною з'явилося меню. Я почала роздратовано гортати його, поки усі інші за столом мовчки жували.

— Ти вагітна? — раптом спитала Карла. Я різко глянула на дівчину таким поглядом, що у неї аж рука з виделкою завмерла у повітрі. — Ти трохи знервована. Кхм. Здається.

Вона прочистила горло та опустила погляд у свою тарілку. Я невдоволено кинула меню на стіл, коли зрозуміла, що мені абсолютно нічого не хочеться їсти.

— Як минули твої канікули? — спитав Дем'ян у Карли.

— Це було так весело. Мені дуже сильно сподобалася Іспанія...

Наступних тридцять хвилин вони розмовляли про неймовірні канікули, які Карла провела в Іспанії. Я тим часом мовчки сиділа поруч, схрестивши руки на грудях. Інколи наші з Віктором погляди зустрічалися. Він не вгамовувався та продовжував надто пильно розглядати мене.

— Добрий вечір! — почувся солодкий жіночий голос.

Я підняла погляд вверх та помітила красиву білявку з розкішними формами у яскравій червоній сукні. Мені вистачило секунди, щоб впізнати її. Вона була того вечора в клубі та сиділа за столиком-казино. Я згадала, яким сердитим та зневажливим поглядом вона дивилася на мене. Просто як зараз.

— Аліно! — прошипів якийсь старший чоловік. Він запнувся, глянувши на Дем'яна. — Вибачте за таку нахабність моєї доньки.

— Я всього лише хотіла привітатися та побажати гарного вечора друзям нашої сім'ї! — Дівчина невинно покліпала очима. — Хіба це проблема?

Я стримала свій сміх та злегка прикусила нижню губу. А Дем'ян в курсі, що в нього є такі друзі?

— Усе добре, — сказав Віктор. — Ви нам не завадили.

— Насправді ж завадили! — втрутилася Карла. Вона подивилася на Аліну з гордо піднятою головою. — Відколи це тобі можна ось так підходити та переривати знайомство нареченої мого дядька з його сім'єю? Ти не сім'я, тому не втручайся!

Я здивовано підняла обидві брови, бо не очікувала такого від цієї дівчини. Схоже, Аліна їй не подобається ще більше, аніж я.

— Наречена, — пробурмотіла дівчина, безсоромно оглядаючи мене. — Це було дуже несподівано. Чи не так, Дем'яне?

Я відчула, що він напружився поруч зі мною. О, здається, розпочинається щось цікавеньке! Я легко під столом потерла руки в передчутті.

— Антоне, забери свою доньку, — спокійно попросив Віктор. — Вона занадто багато собі дозволяє.

Батько Аліни миттю послухався та сильно схопив свою доньку за руку вище ліктя. Він просто-таки відтягнув її від нас до вільного столика в кінці зали. Мені аж сумно стало, що все так швидко закінчилося. Дівчина сіла обличчям у мій бік. Вона з такою ненавистю дивилася на мене, наче бачила в мені люту суперницю. Напевно, так і було. Що пов'язувало її з Дем'яном? Як далеко у них зайшло? Можливо, вона його колишня? Чому він не одружився з нею, чорт забирай?! Так багато питань крутилося в моїй голові, а я не могла збагнути абсолютно нічого.

— Звідки ви, Лано? — раптом спитав Віктор.

Точно! У нас же зустріч-знайомство. Я прочистила горло та розслабилася на стільці. Брехня вилетіла з моїх вуст так легко, наче вата:

— Я місцева. Спочатку жила в іншому кінці міста разом з батьками. Садочок, школа, коледж — усе, як і в усіх. Потім батьки померли, і я переїхала в іншу частину міста, щоб орендувати для себе квартиру. Влаштувалася на роботу в місцевому барі. Ось і вся історія!

— Мені здавалося, що у вас веселіше життя, — сказав Віктор з легкою усмішкою на обличчі. Я фальшиво засміялася. — Як познайомилися з Дем'яном?

— У барі, — коротко та різко відповів той. — Думаю, що цієї інформації тобі цілком достатньо, дядьку.

Я була б рада, якби Віктор закінчив свій допит, але він навіть не збирався зупинятися.

— Де ви навчилися так стріляти? — спитав він.

Одна секунда ступору... Дві... Три... Я завмерла, намагаючись придумати щось правдоподібне. Зазвичай мій мозок дуже швидко генерував брехню, але не цього разу.

— Думаю... — Я потягнулася до своєї сумочки. — Мені треба відійти. Трішки погано почуваюся.

Я винувато усміхнулася та підвелася зі стільця. Дем'ян не заперечив мені, тож я сприйняла це за дозвіл та поспішила до виходу з зали. Як тільки опинилася у вузькому коридорі, відчула за своєю спиною вірну тінь Макса. Я закотила очі, ігноруючи те, що він йшов слідом за мною. Добре, що хоч у туалет не зайшов, а залишився за дверима.

Я зайшла в одну з кабінок та сіла на кришку унітаза, обдумуючи можливий план втечі. Ні! Звідси втекти неможливо, бо в цьому ресторані надто багато людей Дем'яна. Двері до вбиральні грюкнули. Мабуть, ще хтось прийшов. Я роздратовано видихнула та вийшла з кабінки. Одразу ж стикнулася з тією дратівливою білявкою. Я спробувала пройти повз неї, але вона загородила мені прохід та склала руки на грудях.

— Якісь проблеми? — спитала я, впевнено глянувши в її блакитні очі.

— Ти — проблема! — гаркнула вона.

Я засміялася, відштовхнула її від себе та підійшла до умивальника. Відчула, що Аліна зупинилася одразу ж за моєю спиною. Я ігнорувала її присутність, наче вона була мені абсолютно нецікавою. І це правда. Вона — ніхто та ніщо. Просто одна з тих, кому не пощастило закохатися в неправильного чоловіка. Я подивилася у дзеркало, і наші погляди зустрілися у відображенні. Аліна тремтіла — чи то від злості, чи від образи?

— Ти кохаєш його, так? — спитала я.

Вона декілька секунд мовчки дивилася на мене, а потім раптом засміялася.

— Гадаєш, що я жалюгідна? — Аліна ступила на крок ближче до мене. — Думаєш, що ти перемогла?

— Не розумію, про що ти.

— Ходиш така вся горда, поважна та зарозуміла, наче вже стала дружиною Дем'яна! — Дівчина похитала головою та скривилася, оглядаючи мене. — Що він у тобі знайшов?

— Мабуть, те, чого бракувало тобі, — буркнула я.

— Ти... Ти чорна! — випалила вона. Я здригнулася від згадки цього слова, а в грудях раптово з'явилося хвилювання. — Повністю чорна: волосся, очі, навіть твій одяг. Не здивуюся, якщо й душа твоя така сама темна, як і ти.

Я розслабилася всього лише на мить, адже відчула, як щось холодне торкнулося моєї голови. У дзеркалі з'явився знайомий відблиск — пістолет. У неї в руках весь цей час був пістолет, а я навіть не помітила цього.