Розділ 3

У мене було лише кілька хвилин на роздуми: прийняти пістолет, вистрелити у хлопця й тим самим довести свою вірність чи відступити й втратити довіру Дем'яна? Якщо погоджуся надто швидко, то це буде підозріло. Якщо відмовлюся — здаватимуся слабкодухою, а я ніколи не була такою. Я глянула в сталеві очі Дем'яна, що дивилися просто на мене. Він терпляче чекав, коли я прийму своє рішення. Опустивши погляд на руків'я пістолета, що було спрямоване на мене, я правою рукою охопила його, міцно стискаючи пальцями.

Дем'ян відпустив пістолет, і тепер він повністю був у моїй долоні. Чоловік відступив убік, щоб я стояла навпроти зрадника.

Хлопець дивився на мене своїми наляканими блакитними очима. Він не хотів помирати, ніхто б не хотів, але за свої вчинки потрібно відповідати. Зрада завжди каралася жорстоко, тож померти від одного пострілу — це майже милість у світі мафії. Він дивився на мене, наче на темного ангела смерті. Я була ним. Стояла навпроти нього в цій довгій сукні чорного кольору та шалі, що звисала з одного плеча. Я підійшла на крок ближче й зупинилася, розставивши ноги на ширині плечей. Піднявши ліву руку, охопила долоню правої, щоб двома руками тримати пістолет. Я примружила ліве око та прицілилися йому в голову. Відчувала, як усі присутні спостерігають за мною, затамувавши подих.

— Вона таки була гарною, — прошепотіла я, дивлячись в очі хлопця, а тоді ще тихіше додала: — Я знаю.

Він декілька секунд уважно дивився на мене, звівши брови. Хлопець вивчав моє обличчя, і раптом його очі розширилися. Він розтулив рота, бурмочучи щось собі під ніс.

— Я бачив тебе, — сказав він, харкнувши кров'ю. — Бачив твій портрет у тому...

— Замовкни! — закричала я.

Моє тіло затремтіло, а страх стиснув груди. Господи, я повинна вбити його! Він впізнав мене. 

— Бос, — звернувся він до Дем'яна. — Я бачив її, коли...

Я міцно стиснула зуби та без жодних вагань натиснула на спусковий гачок. Я була готова до гучного пострілу та фонтану крові, але нічого не було. Мої очі стали вдвічі більшими. У кімнаті повисла мовчанка.

— Він не заряджений, — розгублено сказала я, опустивши пістолет.

Хлопець, що стояв переді мною на колінах, дивно посміхнувся мені. Більше я не була для нього ангелом смерті. Я стала його можливістю врятуватися. Якщо він розкаже, що впізнав мене, то сьогодні саме мій труп лежатиме тут. Я перевела погляд на Дем'яна, що надто пильно вивчав моє обличчя.

— Серйозно? — сердито закричала я та зі всієї сили кинула пістолет на підлогу. — Ось так ти хотів, щоб я присягнулася тобі у вірності?

Мене це дуже сильно розлютило. Та ще й цей хлопець постійно повторював, що бачив мене. Мені потрібно терміново вбити його, бо якщо вони заберуть хлопця на допит, то він розкаже їм абсолютно усе, і тоді... Я — покійниця.

— Ти можеш іти, — голос Дем'яна порушив мої думки.

— Що? — перепитала я.

— Ти більше тут не потрібна, — повторив він. — Випробування пройдено. Максе, забери її.

Охоронець підійшов до мене, а я схвильовано глитнула та глянула на хлопця, який все ще стояв на колінах. Тільки він тепер уже не був наляканим. Мабуть, сподівався, що інформація, яку він може дати, врятує йому життя. Боже, навіщо я взагалі заговорила до нього?

— Почекай! — Я уважно глянула на Дем'яна. — Ти хотів, щоб я вбила його. Я готова була це зробити, але ти обманув мене.

Він проігнорував мої слова та махнув рукою в бік дверей, наказуючи охоронцеві, щоб той вивів мене. Я так сильно розлютилася через це, але не могла нічого вдіяти. Макс схопив мене за плечі та почав тягнути до дверей. Дурнувата усмішка зрадника змусила мене розсердитися ще більше. Він заслуговував смерті, як ніхто інший. Я спробувала вирватися від Макса, але він надто міцно тримав мене своїми великими лапами. Я опустила погляд на його кобуру, з якої виднілося руків'я. У мене був один-єдиний шанс, і я не могла втратити його. Коли він дотягнув мене майже до дверей, я зі всієї сили вдарила його ліктем в живіт, вихопила з кобури пістолет та направила його на хлопця. Мені залишалося лише молитися, що того разу в ньому будуть патрони. Діяти треба було швидко, тому я в ту саму секунду натиснула на спусковий гачок. У кімнаті пролунав постріл. Тіло хлопця здригнулося і він впав на підлогу обличчям вперед. Так, я вистрелила йому в голову за його ж спиною.

У скронях пульсувала кров, мої груди важко здіймалися, адреналін тік по жилах, а я все ще тримала в руці пістолет. Тепер уже він був спрямований на Дем'яна, що стояв, наче гора, навпроти мене. Він не був наляканим чи стривоженим, хоча я могла з легкістю вистрілити в нього також. Периферійним зором помітила, як повільно підвелися чоловіки за столом, потягнувшись руками до своїх кобур. Лише дядько Дем'яна дивився на це все з відвертим захватом. За моєю спиною уже випрямився Макс, що готовий був обеззброїти мене. Він міг зробити це за секунду, але поки наказу від боса не було. Здавалося, наче Дем'яна розважала ця вистава. Він був на сто відсотків впевнений, що я не вб'ю його зараз, але йому було цікаво, яким наступним буде мій хід.

— Ненавиджу, коли зі мною грають, — холодно сказала я, не відриваючи погляду від сталевих очей. — І завжди доводжу справу до кінця. Це те, що тобі варто знати про мене на майбутнє, коханий.

Я відпустила пістолет, і він гучно впав на підлогу. Ми з Дем'яном мовчки дивилися одне на одного. У голові пульсувало від емоцій, а руки тремтіли. Я знервовано провела пальцями по своїх стегнах, намагаючись стерти відчуття пістолета в руці. Лише в цей момент зауважила, що шаль з моїх плечей злетіла, відкриваючи мою спину.
Раптом у цьому тихому приміщенні почулися оплески. Я перевела погляд на дядька Дем'яна, що плескав у долоні, виблискуючи своєю задоволеною усмішкою. О, це шоу точно йому сподобалося! Але не мені. Буде багато запитань від Дем'яна. Я глянула на труп хлопця, якого вбила. Мала б відчути жаль, але цього не було. Як зрадник, він заслуговував цієї смерті. Але його кров тепер була на моїх руках.

Дем'ян махнув рукою охоронцеві. Той підхопив свій пістолет, випрямився і боляче схопив мене за руку вище ліктя. Він просто-таки виволік мене з тієї кімнати, але я більше не пручалася та слухняно йшла за ним у бік виходу.

— Мені потрібно до вбиральні, — сказала я.

— Навіщо? — вперше почувся суворий голос хлопця.

— Ти знущаєшся? — обурено спитала. — Я хочу в туалет.

— Удома підеш. Бос наказав з тебе очей не спускати.

— Ще дуже довго додому. І хіба я не заслужила довіри? Дем'ян хотів, щоб я вбила зрадника, і саме це я зробила.

— Тобі не можна довіряти, — Макс глянув на мене твердим поглядом темних очей. — Я не буду.

— Мене не цікавить твоя думка. Впевнена, що твого боса теж.

— Він прислухається до думок своїх людей. Ти точно щось приховуєш. Краще б тебе вбили ще тієї ночі.

— Вагітну жінку, на колінах якої лежав її чоловік з простреленою головою? — спитала я.

— Ця вагітна жінка щойно безжально застрелила хлопця.

— Він був зрадником! Хіба не цього вимагав від мене твій бос? Мені здається, що я аж занадто добре впоралася зі своїм завданням.

Максим вивів мене з зали та завів до ліфта. Ми мовчки їхали вверх, а він все ще міцно стискав мою руку. Його хватка була такою сильною, що я відчувала нестерпний пекучий біль. Ми вийшли на стоянку. Охоронець повів мене в бік броньованого автомобіля, озираючись у кожен куточок приміщення. Він був напруженим, аж доки я не сіла в автомобіль. Максим вкотре оглянув стоянку, після чого заліз в авто слідом за мною.

— То ти тепер мій особистий охоронець? — спитала я після двадцяти хвилин мовчання.

Тиша в салоні автомобіля дратувала мене. До того ж мені справді хотілося в туалет, і я не могла дочекатися, коли ми поїдемо звідси.

— Я працюю на Дем'яна, а не на тебе.

Я закотила очі та втомлено сперлася до спинки сидіння. Коли моя гола спина зустрілася з холодною шкіряною оббивкою, я здригнулася. Мій погляд був спрямований до вікна. Макс сидів на сидінні навпроти, стискаючи в руках пістолет напоготові. Він тепер завжди буде обачним зі мною, адже кожен з них недооцінив мене.

Дверцята автомобіля відчинилися. Я не дивилася, але відчувала присутність Дем'яна. Хоч якою б сильною не хотіла здаватися, цей чоловік все ж лякав мене. Я напружилася та випрямила спину, коли Макс вийшов з автомобіля, а замість нього в салоні з'явився Дем'ян. Коли за ним зачинилися дверцята, автомобіль рушив. Я відчувала, що чоловік спостерігав за мною, і від цього ще більше нервувала. Руки під рукавицями почали свербіти. Мабуть, від нервів. Я зняла спочатку одну рукавичку, а потім іншу та поклала її собі на коліна. Раптом відчула тепло чийогось тіла поруч з собою. Мій погляд був прикутий до вікна, але я знала, що Дем'ян сів біля мене. Я важко глитнула слину, бо в горлі стало страшенно сухо. Чоловічі руки підняли моє волосся та перекинули його на один бік. Я міцно стиснула пальці на своїх колінах. На очі навернулися сльози, і яскраві ліхтарі стали розмитими плямами.

Тіло здригнулося, коли шершаві пальці торкнулися шрамів на моїй спині. Я понурила голову, стискаючи губи в пряму лінію. Думками поверталася у минуле, про яке так сильно хотіла забути. Мабуть, пора вже змиритися з тим, що від минулого неможливо втекти. Воно завжди переслідуватиме мене.

— Як багато скелетів ти ховаєш у своїй шафі, Лано? — тихо спитав Дем'ян біля мого вуха.

— У всіх є свої секрети, — я оглянулася на нього. — Ти теж багато чого приховуєш.

Він ледь посміхнувся кутиками губ. Я не була певна, що цей чоловік вміє усміхатися по-справжньому. Обличчя Дем'яна було так близько, що я могла детальніше вивчити його суворі риси: густі чорні брови, напрочуд довгі вії, очі кольору холодної сталі, легка щетина, прямий ніс, виразні вилиці та чітка лінія щелепи. Я помітила дрібні зморшки навколо його очей та дві глибокі лінії на чолі. Скільки йому років? Я й не знала.

— Я недооцінив тебе, — прошепотів він, роздивляючись моє обличчя у відповідь.

— Я зробила те, що ти вимагав від мене.

— Ти не мала його вбивати.

— Ти хотів, щоб я його вбила! — гаркнула я.

— Пістолет був не зарядженим, — спокійно сказав він. — Ти повинна була зробити лише один сухий постріл. Ми не встигли допитати його, а у нього точно була важлива інформація про ворогів. Він казав, що бачив тебе. Згадував якийсь портрет.

— Мабуть, марив перед смертю, — пробурмотіла я. — Або сплутав мене з кимось іншим.

— Звідки ти знаєш? — Дем'ян нахилився надто близько до мого обличчя.

Його гаряче дихання обпікало мою щоку, а я ще сильніше напружилася від такої близькості.

— Знаю «що»? — тихо спитала тремтливим голосом.

— Що вона була красивою. Саме це ти сказала йому перед тим, як натиснула на гачок.

Сталеві очі блукали моїм обличчям, змушуючи мене нервувати. Я ледве стрималася, щоб не роздерти шкіру своїх рук від нервів.

— Я не знала. Просто подумала, що та дівчина, заради якої він зрадив тебе, повинна була бути красивою. Я хотіла, щоб він згадав її перед своєю смертю. Можливо, вона була тим єдиним хорошим у його житті?

— Чому це так сильно схоже на брехню, Меланіє? Ти щось старанно намагаєшся приховати, — Дем'ян відсунувся від мене, і я полегшено видихнула, — але я дізнаюся це. Я розкрию абсолютно всі твої таємниці.

— Любиш загадки? — спитала я, глянувши на нього з кривою посмішкою на вустах.

— Люблю їх розгадувати, — відповів він та задумано потер пальцями своє підборіддя. — Але ти не просто загадка, Лано. Хто насправді ховається за твоїми шрамами: вагітна перелякана жінка, що тремтіла у підвалі чи та, що без краплини жалю вистрелила у спину тому, хто стояв на колінах? Точність, з якою ти вистрелила в нього, вражає. Тому навіть якщо ти говоритимеш, що ніколи раніше не тримала в руках пістолета, — я не повірю тобі.

— Хіба я не довела тобі свою вірність? — голосно запитала я, стискаючи пальцями тканину сукні на колінах. — Ти все ще не довіряєш мені?

— Я не довірятиму тобі доти, доки не розгадаю тебе.