Розділ 2

— Мені потрібна шаль, — сказала я, холодно глянувши на Дем'яна, що стояв біля дверей, схрестивши руки на грудях.

Він довгим поглядом пройшовся моїм тілом, оцінюючи чорну шовкову сукню, що досягала мені аж до підборів туфель.

— Навіщо?

Я видихнула та почала надівати на руки прозорі чорні рукавички, які стилістка підібрала до мого сьогоднішнього образу. Коли вона вранці увійшла до моєї кімнати зі своєю величезною валізою, я була вражена.

— Ця сукня занадто відверта, — буркнула я, — і мені не подобається, що для мене не знайшлося чогось іншого.

Я міцно стиснула зуби, щоб не дратуватися так сильно. У тій величезній валізі була лише одна-єдина сукня, але з відкритою спиною. Так, мені вдалося відмовити перукарку від зачіски, і довгі пасма мого волосся достатньо закривали спину, та все одно був ризик, що хтось побачить.

— Вона не відверта, — грубий чоловічий голос був твердим.

Він не любив сперечатися, а ще Дем'ян терпіти не міг, коли йому перечать. Я погано знала його. Навіть не хотіла знати. Та все ж, деякі речі в ньому змогла вловити та помітити.

— Ти зараз же даєш мені шаль, якщо не хочеш відповідати на зайві запитання від людей, з якими нам сьогодні доведеться зустрітися. І повір мені, питання таки будуть!

Мій голос звучав занадто суворо, як для розмов з босом мафії. Він міг сприйняти моє ставлення до нього зневажливим, і вже в ту саму мить мене, мабуть, убили б. Але він, здається, не злився на моє обурення. Дем'ян швидше був зацікавленим.

— Навіщо тобі шаль? — спитав він, примруживши очі. — Плануєш задушити мене нею?

— Це занадто просто, — я посміхнулася губами, нафарбованими яскравою червоною помадою. — Я знайду цікавіший спосіб, як вбити тебе.

— Погрожувати людині, яка ховає пістолет за подолами свого піджака, — це не зовсім правильне рішення, Лано.

— А хто сказав, що ти людина? — спитала я, гордо здійнявши голову. — Ти ув'язнив мене в цій кімнаті без дозволу навіть вийти на вулицю. Свіже повітря я отримую лише з маленької віконної щілини.

— Не хвилюйся, люба. Сьогодні це зміниться. Ми разом вийдемо на свіже повітря, — Дем'ян зробив декілька кроків у мою сторону, — а ти будеш під моїм пильним наглядом. Я не довіряю тобі, Лано.

— Це суперечить твоїм вчинкам, Дем'яне. Як можна не довіряти жінці, з якою плануєш одружитися та створити сім'ю?

— Сьогодні випробуємо твою вірність. Можливо, тоді я дозволю тобі виходити в дім.

— У чому повинна полягати моя вірність?

Я уважно дивилася на чоловіка, що зупинився навпроти мене. Погляд сірих очей детально вивчав моє обличчя, наче він хотів запам'ятати кожен недолік чи маленький шрам. У мене був один, над бровою. Наслідок необережності в дитинстві, але він майже непомітний. Та коли Дем'ян дивився на мене так, мені здавалося, що він бачить усе. Він щось підготував на цю ніч. Не може бути все так просто. Він захоче, аби я присягнула на вірність не лише своєму чоловікові, але і босу. Як тільки вийду за нього, то шляху назад не буде. Я повинна втекти до того, як ми одружимося.

— Нам вже час їхати, — сказав Дем'ян.

Він підійшов до мене з лівого боку. Я напружилася від того, як близько цей чоловік стояв. Тепло його тіла відчувалося кожною клітинкою моєї плоті. Я вдихнула, намагаючись триматися впевнено. Раптом чоловіча рука лягла мені на поперек. Я повернула голову до Дем'яна, зустрічаючись поглядом зі сталевими очима. Він повільно провів рукою вище, під пасмами мого волосся. Його долоня зупинилася у районі моїх лопаток, і я відчула, як тверді пальці обвели контури горизонтальних рубців на моїй спині. Я почала нервувати та гучно втягнула повітря. Очі Дем'яна дивилися на мене з мовчазним запитанням. Я прочистила горло та насилу посміхнулася.

— Були погані стосунки з батьком, — тихо пробурмотіла.

Він схилив голову вбік, продовжуючи мовчки розглядати мене. Мабуть, чоловік розумів, що інших пояснень від мене не отримає. Я не хотіла пояснювати і згадувати своє минуле. Так довго намагалася забути, але воно наздогнало мене в мою шлюбну ніч.

— Я знайду тобі шаль, — голос Дем'яна відірвав мене від думок і спогадів.

Я коротко кивнула головою та відвела погляд. У очах запекло, і я часто покліпала, щоб відігнати сльози. Я вже давно не плачу. Сльози — це найбільший прояв слабкості, а слабкою я можу бути тільки для того, щоб врятуватися. Але навіть це не допомогло, коли я потрапила в руки Дем'яна.

Він показав мені рукою в бік виходу. Я міцно вчепилася пальцями в сумочку та попрямувала до дверей, випрямивши спину. Коли ми вийшли на вулицю, я дозволила собі кілька секунд насолодитися свіжим повітрям, перш ніж мене впихнули в чорний броньований Range Rover. Я сиділа на задньому сидінні та через затоноване вікно бачила Дем'яна, що на вулиці розмовляв з кимось через телефон.

Швидко оглянула територію з усіх сторін, щоб запам'ятати кожну найменшу деталь. Паркан навколо дому був таким високим, що через нього точно неможливо перелізти. З усіх сторін росли туї, утворюючи додаткове перекриття. Я не бачила сусідніх будинків, і навіть світла на дорозі не було. Втекти звідси — це те саме, що приректи себе на вірну смерть. У цьому я переконалася тоді, коли ми виїхали з воріт та опинилися на головній дорозі. З обох сторін був густий великий ліс, і у мене навіть не було здогадок, куди він міг би мене вивести. І я не була певна, що в лісі нема людей Дем'яна. Його будинок точно прихований від загальної інформації, але для ворогів нема нічого неможливого. Вони повинні кожної хвилини бути напоготові.

Приблизно через двадцять хвилин ми виїхали з лісу на головну трасу. Я погано знала це місто, адже жила тут лише п'ять років. Усі мої походеньки обмежувалися дорогою від орендованої квартири до місця роботи. Я була невидимкою, але сьогодні мені доведеться вперше за стільки років вийти у світ.

Автомобіль їхав маленькими вуличками, аж доки не зупинився поруч з високою новобудовою. З тієї сторони, де сидів Дам'ян, відчинилися дверцята. Один з його охоронців простягнув йому чорну шовкову шаль.

— Від пані Бродської, — сказав він.

Це була та стилістка, яка вранці приходила до мене. Дем'ян мовчки передав мені шаль, і я швидко накинула її собі на плечі.

— Тепер їдемо в клуб, — наказав чоловік.

Охоронець кивнув головою, зачинив дверцята й поспішив до того автомобіля, що їхав перед нами. Я опустила погляд на свої нігті, нафарбовані яскравим червоними лаком, що виднівся з-під чорних прозорих рукавичок.

— Задоволена? — раптом спитав Дем'ян.

Я краєм ока глянула на нього. Його погляд був спрямований у вікно, а сам чоловік задумано долонею тер своє підборіддя.

— Цілком, — сказала я. — Але наступного разу, сподіваюся, ти дозволиш мені самостійно обрати сукню.

— Якщо сьогодні ти впораєшся з завданням, — Дем'ян уважно подивився на мене. Місячне світло виблискувало на його чорному волоссі, утворюючи страшні тіні на обличчі чоловіка, — то твоя думка буде мати значення, Лано.

Я міцно стиснула пальцями краї шалі, обдумуючи його слова. Як багато свободи він дасть мені, якщо я впораюся з тим, що він підготував для мене? Я підняла погляд на Дем'яна. Я мало що знала про нього, але була наслухана про його батька та старшого брата. Знаю, що їх вбили п'ять років тому. І чудово знаю, яку помилку Дем'ян вчинив після цього. І саме за це я ненавиджу його. Ненавиджу так сильно, що хочу вбити просто зараз. Можливо, те, що я потрапила йому в руки, — це не випадковість? Може, доля дала мені шанс помститися йому? І за свої минулі страждання, і за вбивство Артема та зруйноване майбутнє...

Автомобіль раптом зупинився, і я розслабилася. Не хотілося, щоб Дем'ян помітив мого сердитого погляду в його бік.

Біля нас відчинилися дверцята. Чоловік першим вийшов з автомобіля та простягнув мені свою руку. Я не бажала торкатися його, але вибору в мене не було. Схопившись за міцну чоловічу долоню, вибралася з автомобіля, притримуючи низ сукні. Дем'ян відпустив мою руку, і я поправила на собі шаль. Навколо нас зібралися охоронці. Їх було троє. Один з них був саме тим чоловіком, який дуже сильно жадав вбити мене тоді в автомобілі.

Ми з Дем'яном прямували пліч-о-пліч в сторону ліфта. Я уявлення не мала, де ми та в якій частині міста знаходимося. Здивування змусило мене напружитися, коли ліфт почав опускатися вниз. Невже він знову веде мене в якийсь підвал? Я знервовано провела руками по своїх стегнах, розгладжуючи уявні складки на шовковій тканині сукні. Помітила, що Дем'ян відвів праву руку та зігнув її в лікті. Я сприйняла це, як натяк, тому обережно просунула свою руку та зачепилася за чоловіка. Хоч як би гидко мені не було торкатися його, я повинна зробити це, щоб вижити.

Двері ліфта розсунулися. Перед нами з'явився величезний вхід. Охоронець біля дверей кивнув нам, і коли вони відчинилися, я вражено ахнула. Ми опинилися у великій залі з дерев'яними круглими столиками й темно-червоним килимовим покриттям на підлозі. Справа від нас був великий бар у формі півмісяця. Шафи з алкоголем були набитими різноманітними пляшками дорогої випивки. Бармени завзято працювали на барі, а молоденькі офіціантки бігали з тацями від одного столика до іншого. Я бачила, яким поглядом проводжали нас усі присутні, як вони зацікавлено розглядали мене, вивчали. У деяких поглядах жінок так і читалася заздрість. Мабуть, кожна з них хотіла опинитися на моєму місці. Стати дружиною боса мафії — мрія багатьох жінок, але не моя. Я не хотіла бути частинкою цього світу, я тікала від нього, намагалася забути...

Я помітила гральний столик, за яким сиділи чоловіки з поважними жінками. Отже, ми опинилися в підпільному клубі-казино. Дуже романтичне місце для знайомства нареченої з друзями нареченого. Я зовсім не здивувалася, коли Дем'ян зупинився саме біля цього столика.

— А от і козирний туз з'явився, — сказав якийсь старий сивий чоловік, тримаючи сигару в роті. Він повільно пройшовся поглядом по моєму тілу, а тоді криво посміхнувся, глянувши на Дем'яна. — Твоя дівчина?

— Наречена, — виправив він. Усі за столом почали перешіптуватися. Дем'ян постукав пальцями по дереву, і весь шепіт одразу ж зник. — Отже, знайомтеся — це Лана! У нас весілля через два тижні.

— Швидко, — пробурмотів той сивий чоловік. — Для чого такий поспіх?

— Це тебе не стосується.

— Хто вона? — не вгамовувався старий. — Одна з твоїх шльондр, якій вдалося залетіти?

Я відчула, як Дем'ян поруч зі мною напружився. Мені було дивно, що цей чоловік дозволяв собі розмовляти таким тоном без краплинки страху. Його очі вивчали мене, а з рота чоловік випустив густий дим від сигари.

— Лана — моя майбутня дружина, — твердо сказав Дем'ян. — І це єдине, що має тебе цікавити, дядечку.

— Їй можна довіряти? Ми не можемо впустити у свою сім'ю людину, про яку нічого не знаємо.

— Це ви не знаєте, — заговорила я усміхнувшись. — І хіба можна сперечатися з рішенням свого боса? Що говорить ваш кодекс честі? Чи не повинні ви ставитися з повагою до того, хто стоїть вище за вас?

Чоловік криво посміхнувся, дивлячись на мене своїми примруженими блакитними очима. Тепер він не дивився на мене, як на повію. У його погляді можна було прочитати явне зацікавлення. Я впевнено дивилася на нього у відповідь, не відриваючи свого погляду.

Дем'ян раптом зігнувся над столом та рукою перемішав усі фішки.

— Гра закінчилася, — суворо мовив він. — Є розмова.

Я помітила, що чоловіки тієї ж миті підвелися зі своїх стільців. Жінки мовчки продовжували сидіти. Я зауважила, що одна блондинка надто детально роздивлялася мене своїм сердитим поглядом. Рукою вона міцно стискала келих з мартіні так сильно, що аж її пальці побіліли.

— Ти йдеш з нами, — звернувся Дем'ян до мене.

Чоловіки мовчки переглянулися між собою. Мабуть, їхні розмови ніколи не стосувалися жіночих вух. Я здивовано подивилася на Дем'яна, але він не запитував, а просто стверджував. Я навіть не встигла зреагувати, як він потягнув мене в кінець зали. Високий чоловік з коротким світлим волоссям та широкими плечима впевнено йшов перед нами. Це був один з тих вірних солдатів Дем'яна. Я інколи бачила його з віконця у своїй кімнаті, і цей чоловік завжди був поруч зі своїм босом.

Коли великі металеві двері відчинилися, ми увійшли в темне приміщення, де не було нічого, окрім круглого стола та стільців. Дем'ян махнув рукою, і шестеро чоловіків сіли на вільні стільці. Я помітила, що на головне місце опустився той сивий чоловік. Як могла зрозуміти, це був дядько Дем'яна. Мабуть, саме їхній кровний зв'язок забезпечував йому життя, бо цей чоловік занадто багато дозволяв собі. Я стояла поруч з Дем'яном, і навіть не знала, що роблю в цьому темному холодному місці в компанії цих чоловіків.

— Як я вже казав, — почав Дем'ян, — весілля через два тижні. Ви, мої найближчі та найвірніші люди, повинні отримати запрошення найпершими, чи не так? Але мушу вас засмутити, бо насправді запрошення отримають не усі. — Чоловік підняв руку до своєї шиї та втомлено потер задню частину. Він глибоко вдихнув. — Два дні тому вночі на наш новий склад зі зброєю напали. Усіх моїх людей було вбито, а склад розграбовано. Про це місце знали лише ви, — Дем'ян сперся обома руками до столу, дивлячись на кожного чоловіка, що сидів перед ним, — а отже, серед вас є зрадник. Дядьку, ти питав, чи я можу довіряти своїй майбутній дружині, а як я можу довіряти тим, хто сидить зараз за цим столом? Ви присягалися на вірність спочатку моєму батькові, а потім — мені. То хто з вас, довбаних виродків, зрадник?

Він заричав так голосно, що у цій кімнаті голос Дем'яна ще довгий час відбивався відлунням. Я здригнулася та глянула на чоловіків, що сиділи за столом.

— А тепер, — вже спокійніше заговорив Дем'ян, — я розповім вам те, про що ви навіть не здогадувалися. Вже два роки на Германа Чорного працює моя людина. Він не знав про напад, бо попередив би мене, але він прослідкував за тим, що відбулося після нападу. Один з вас не тільки приїхав на територію ворога, але навіть увійшов у його дім, сів з ним за один стіл, взяв гроші. Ось!

Він витягнув з піджака фотографії та розклав їх на столі. Я опустила погляд на зображення: у просторій вітальні на інвалідному візку сидів старший чоловік з посивілими скронями, а навпроти нього стояв молодий хлопець. Я намагалася приховати своє тремтіння, тому міцно стиснула пальці за своєю спиною. Піднявши погляд на чоловіків, помітила того, хто був зображений на фотографії. Його худе тіло здригалося від страху. Він уже знав, що на нього чекає жорстока смерть. Дем'ян повільно підійшов до нього, стискаючи одну руку в кулак. Він різко схопив хлопця за шию та притиснув його голову до стола з такою силою, що аж обличчя юнака почервоніло. Чоловік нахилився до його вуха та голосно заричав:

— Що він тобі пообіцяв?

— Н-н-нічого, — пробелькотів той. — Це...

Дем'ян декілька разів вдарив хлопця головою до столу, а тоді підняв його. Я помітила, як з його носа та рота потекла кров. Він мало не плакав.

— Свою племінницю, — прошепотів хлопець, захлинаючись кров'ю. — Він пообіцяв віддати мені свою племінницю та допомогти нам втекти.

— Завжди усі проблеми через баб, — почувся незворушний голос дядька Дем'яна, який спостерігав за цим шоу з черговою сигарою в зубах. — Вона хоч красивою була? Бо якщо ні, то хіба це вартує твоєї смерті?

Один суворий погляд Дем'яна змусив його замовкнути. Але я помітила, як губи чоловіка розтягнулися в задоволеній посмішці. Йому однозначно подобалася спостерігати за цією жорстокістю.

— Що він хоче? — продовжив допит Дем'ян. — Чого хоче Чорний?

— Порт, — відповів хлопець. — Він хоче повністю захопити порт, щоб керувати переправами через море.

— Отже, перемир'я порушено. Він напав на наш склад, а ми вдаримо його у відповідь. І порт теж не віддамо йому. Саме це ми напишемо йому в повідомленні, яке надішлемо разом з твоїм трупом!

Дем'ян кивнув охоронцеві, і той підійшов до нього та різко підняв хлопця зі стільця. Чоловік виволік його в центр кімнати та штовхнув ногою з такою силою, що той впав на коліна просто переді мною. Я відступила на декілька кроків. Хлопець підняв на мене свій погляд. Він був молодим. Мабуть, тільки нещодавно присягнувся на вірність. Дем'ян зупинився переді мною та витягнув з кобури свій пістолет. Він підійшов упритул до хлопця й приклав дуло до його голови. Мені хотілося відвернутися, щоб не бачити цього благального погляду хлопця.

— Міг би вбити тебе одним пострілом, але це зроблю не я, — сказав Дем'ян напрочуд спокійно. Він раптом обернувся до мене обличчям та простягнув мені пістолет, — а вона. Вбий його, Лано. Доведи мені свою вірність.