Розділ 1

Я подумки лічила до ста і у зворотному порядку, намагаючись приборкати свій страх та хвилювання. Мене залишили в цьому підвалі от уже як на декілька годин. Не знала, як багато часу минуло, але мені здавалося, що я сиджу тут дуже довго. Руки та ноги боліли від того, що я досі була зв'язана. Коли я погодилася на угоду зі справжнісіньким дияволом, то сподівалася, що для мене знайдуть краще місце. У голові крутилося багато думок, але я так і не змогла вигадати хороший план втечі. Сьогодні відбулося надто багато жахіть. Перед очима постійно з'являвся Артем. І хоч мені було шкода його, я так сильно злилася, адже якби не він, то я б ніколи не втрапила в таку халепу.

З Артемом ми були знайомі всього два місяці. Познайомилися у барі, в якому я працювала останній рік. Я не можу сказати, що ми були закоханою парою. Можливо, він і любив мене, але я не відчувала до нього абсолютно нічого. Він з'явився у моєму житті в потрібний момент, як можливість втекти далі. У нього були гроші, чого явно бракувало мені. Він обіцяв, що ми вдвох втечемо в Європу після весілля. Саме тому я так сильно наполягала на швидкому одруженні. І ось що з цього вийшло. Клятий Артем! Він так сильно підставив мене та зруйнував усі мої плани. Я навіть не хотіла думати про те, що пов'язувало його з цими людьми. Він назвався фотографом, і я повірила, адже в той день, коли ми познайомилися у нього з собою був фотоапарат.

Я здригнулася, коли почулося клацання відмикання замка. Великі металеві двері з огидним скрипом відчинилися. Я не бачила обличчя того, хто стояв у проході, але його силует був нижчим, аніж в мого тепер уже нареченого. Ніколи не вийду за Дем'яна! Краще помру.

— Для вас підготували кімнату, — заговорив чоловік.

Його голос я впізнала. Це був один з тих чоловіків, що напали на нас з Артемом. Я навіть відчула полегшення, коли усвідомила, що це був той, що не зміг мене вбити. Він ступив на декілька кроків у мій бік. Чоловік уважно дивився на мене зверху вниз, а я так само не відривала від нього свого погляду у відповідь.

— Що він зробив? — тихо спитала я.

— Хто? — грубий голос чоловіка відбився у цьому підвалі.

— Артем.

— Це тебе не стосується, — цілком очікувана відповідь.

— Якщо це мене не стосується, то чому я тут?

— Бо так захотів бос.

Він щось пробурмотів собі під ніс та присів поруч зі мною. Я зрозуміла, що більше відповідей не отримаю, тому замовкла, щоб даремно не дратувати. Чоловік розв'язав мотузку на моїх щиколотках. Я скривилася від болю, коли мої ноги звільнили. Чоловік підвівся та обійшов стілець, на якому я сиділа. Він потягнувся до моїх зап'ястків. З цією мотузкою йому довелося повозитися довше. Мабуть, я добряче затягнула її, коли намагалася вивільнити свої руки. Я ахнула від тупого болю, що доходив аж до передпліч. Чоловік так різко підняв мене зі стільця, що я навіть не встигла потерти свої зап'ястя, щоб хоч якось полегшити відчуття. Він знову скрутив мої руки за моєю спиною. Я міцно стиснула зуби та попрямувала в той бік, куди він повів мене. Спочатку ми вийшли з підвалу, а тоді довгим заплутаним коридором блукали навколо. Я намагалася запам'ятати можливі ходи, але їх тут було надто багато. Це був наче підземний лабіринт з сірими бетонованими стінами й такою ж підлогою. Тьмяне світло змушувало мене нервувати. Тут було так тихо. Чутно лише моє важке дихання.

Він завів мене у темну частину вузького коридора, де зовсім не було світла. Я йшла майже наосліп. Страх і холод змушував моє тіло здригатися щосекунди. Я не знала, куди вони мене ведуть і чудово розуміла, що на мене може очікувати смерть. Таким людям не можна довіряти. Жодному їхньому слову.

Я зойкнула, коли носочками туфель вперлася у щось тверде. Біль пронизав пальці ніг, а я ледь не до крові прикусила нижню губу.

— Підіймайся! — наказав чоловік одразу ж за моєю спиною.

Я підняла одну ногу та ступила на сходинку. Добре! Мене нарешті виведуть з підвалу. Від цього усвідомлення мені стало трішечки спокійніше. Я нарахувала дванадцять сходинок, і на останній переді мною відчинилися двері. Довелося примружити очі від яскравого світла, що впало просто на моє обличчя. Чоловік штовхнув мене вперед, а я не могла ніяк пристосуватися до світла. Після стількох годин у підвалі очі страшенно боліли та пекли. Але я слухняно йшла туди, куди він мене вів.

Зір повернувся тоді, коли перед моїми очима з'явилося ще одні сходи. Але вони уже були широкими, з темного дерева та вирізьбленими поручнями. Я краєм ока зауважила бежеві стіни з золотистими розписами та незрозумілими картинами, що висіли на них. Цей будинок був схожий на якийсь палац, музей чи галерею. Занадто пафосно, як для звичайного особняка. Але він таки був не зовсім звичайним. Особняк Каплунів. Колись я так часто чула це прізвище.

— Твоя кімната, — сказав чоловік, коли завів мене у спальню на другому поверсі.

Він нарешті відпустив мої руки. Я повільно зробила декілька кроків, зупинившись між ліжком та великим дзеркалом, що було навпроти. За моєю спиною грюкнули двері та клацнув замок. Я побігла туди, схопившись за ручку. Дідько! Мене замкнули. Я втомлено видихнула, спершись спиною до дверей. Цього варто було очікувати. Опустила погляд на свої руки, де на зап'ястях були помітні сліди від мотузки. Швидко потерла їх, намагаючись полегшити біль. Бігло оглянула кімнату, але тут майже нічого не було, окрім великого двоспального ліжка, комода, шафи та дзеркала. Я побігла до вікна та вчепилася пальцями за підвіконня. Сподіватися на втечу було марно, адже вікно закривалося кованою решіткою. Та і стрибнути з другого поверху мені б не вдалося, враховуючи, що тут висота кімнат була не менше трьох метрів.

Я втомлено зняла ці незручні білі туфлі, які купила в дешевому магазині взуття. У мене не було великих заощаджень, адже моєї зарплатні в барі ледве вистачало на оренду однокімнатної старенької квартири. За цих п'ять років я звикла економити на собі та забула, що таке розкіш і дорогі брендові речі.

Я сіпнулася від кров'яних ран, що з'явилися на моїх стопах. Мабуть, придбати ці туфлі — це було найгірше рішення у моєму житті.

Я помітила двері, що вели кудись. Поспішила туди, і коли відчинила їх, то побачила ванну кімнату. Маленьке віконце тут так само було закрите решіткою. Я забігла до ванної та почала відкривати усі шухляди, сподіваючись знайти гострі предмети. Але тут не було абсолютно нічого. Лише загальні засоби гігієни типу гелю для душу. Я взяла в руку пляшку шампуню та почала її оглядати зі всіх боків. Це був новий запакований флакон.

Я не знайшла нічого потрібного у ванній кімнаті, тому поставила шампунь на місце та глянула на себе в дзеркало. Такий жахливий вигляд, мабуть, ще ніколи раніше не мала. Майже всі шпильки з високої зачіски загубилися дорогою сюди, тож тепер частина чорного волосся спадала вниз по спині. Туш потекла, макіяж розмазався по щоках, а накладні вії наполовину відклеїлися. І на ось це я сьогодні вранці витратила майже всю свою зарплатню. Мені хотілося блювати, коли я дивилася на білу сукню, вкриту засохлими червоними плямами. У носі знову закрутило від неприємного металічного запаху. Я потягнулася руками до застібки на сукні та якнайшвидше стягнула її з себе. Це було складно, але я відчула себе такою вільною, коли вилізла з цієї сукні.

Мені хотілося змити з себе кров та бруд, тому я швидко зняла білу мереживну білизну, яку придбала для шлюбної ночі. Хотілося істерично засміятися вголос. Хіба я могла передбачити чим закінчиться моє весілля?

Після того, як прийняла гарячий душ, такий, що аж обпікав мою шкіру, я вдягнула білий махровий халат, який висів на гачку поруч з рушниками. Мабуть, його підготували для мене. Я сильно закуталася в нього, намагаючись зігрітися. Чомусь так сильно тремтіла. Коли повернулася до кімнати, то вона все ще була порожньою. Я поспішила до дверей, щоб перевірити їх. Нарахувала тут кілька замків. Якщо один я могла б зламати шпилькою, то з трьома впоратися майже неможливо. Та і чи був сенс тікати з цього дому? Вірні пси Дем'яна знайдуть мене в кожному куточку. Я втечу тоді, коли вони найменше цього очікуватимуть.

Я не планувала спати, але це м'яке ліжко, тепла ковдра та шовкові простирадла навіяли на мене сон. Скрутившись калачиком на бік, я заплющила очі. На вулиці вже майже світало, але у мене перед очима все стало чорним.

Мій сон обірвався тоді, коли підсвідомість відтворила події шлюбної ночі. Один постріл, миттєва смерть Артема і так багато крові на моїй білій сукні.

Я зірвалася в холодному поту та різко сіла на ліжку, важко дихаючи. Поклала руку на горло та стиснула його, намагаючись полегшити дивний спазм. Я не одразу відчула, що в кімнаті не одна. Піднявши погляд, побачила чоловіка, що розслаблено сидів на кріслі навпроти мого ліжка. Звідки тут взялося це крісло? Як довго він спостерігав за мною? Я налякано здригнулася від надто пильного погляду сталевих очей. При денному світлі він лякав мене ще більше, аніж у сутінках.

— Що ти тут робиш? — прохрипіла я.

Сама здивувалася, що мій голос звучав так налякано та напружено. Я прочистила горло.

— Чекав, коли ти прокинешся, — спокійно, але впевнено відповів він. — У мене є для тебе декілька новин.

— Я слухаю.

— У твоїй сумочці ми знайшли документи на ім'я Меланія Острозька. Твоє прізвище? — сказав Дем'ян, впершись ліктями до своїх колін. Я кивнула головою. — Ваш шлюб з Артемом анулювали. Ти залишишся на своєму прізвищі. До нашого одруження, звісно ж.

— Тобто анулювали? На яких підставах?

— На таких, Лано, що твій чоловік мертвий.

— І як ти пояснив це у РАЦСі? Сказав, що вбив його? — спитала я, сердито глянувши на нього.

— Мені не треба нікому нічого пояснювати. Вони виконують мої накази, бо це — моя територія.

— Так все просто? Чините беззаконня, вбиваєте, викрадаєте людей та залишаєтеся без покарання.

— Світ дуже несправедливий, — задумано мовив чоловік. — Але скоро ти звикнеш до цього, люба. Як і твоя дитина. Наша дитина.

Я міцно стиснула пальцями простирадла так сильно, що вони аж заболіли.

— Ти безплідний? — спитала я, примруживши очі. — Іншого пояснення не знаходжу. Навіщо тобі чужа дитина, Дем'яне?

— Це не твоя справа, Меланіє. Від тебе вимагається лише одне: народити мені здорового сина.

Мені захотілося засміятися, але я стримала себе. Цікаво, як швидко полетить куля мені в голову, коли він дізнається, що ніякої вагітності нема?

— Що ти зробив з тілом Артема?

Це питання мучило мене з тієї миті, як вони витягли мене з автомобіля та завели в підвал.

— Відправив його як презент, — відповів чоловік криво посміхнувшись. Ця посмішка була такою страшною, що я аж з'їжилася. — Частинками.

Того разу я не могла стриматися, коли до горла підступила нудота. Я зірвалася на ноги та побігла до ванної кімнати. І поки я блювала над унітазом, намагаючись відігнати огидні криваві картинки зі своєї голови, Дем'ян стояв позаду мене у своєму ідеально чистому темно-сірому костюмі. Я озирнулася на нього, а мій погляд зачепився за його білосніжну сорочку. Одразу ж згадала свою сукню, яка мала б валятися десь тут, але... Її не було! Погляд блукав навколо, але моя сукня та білизна просто зникли. Я підвелася на ноги й похитуючись підійшла до раковини. Прополоскала рот холодною водою, після чого вмила своє обличчя. Мені треба освіжитися. Я у своєму житті бачила багато жахіть, то чому тоді мене так сильно налякала ця новина?

— Кому ти відправив його тіло? — спитала я, глянувши на Дем'яна у відбитку дзеркала.

Він не відривав погляду від моїх очей. Вони зовсім не поєднувалися. Його — блискучі та холодні, наче бурхливе море під час шторму, а мої — темні, майже чорні, як глибока ніч.

Чоловік проігнорував мене та підійшов на декілька кроків. Я відступила, впершись попереком до стільниці. Ще один крок — і він стояв упритул до мене. Я випрямилася, щоб здаватися вищою, коли він нависав наді мною так, ніби гора.

— Де флешка? — спитав він, виділяючи кожнісіньке слово.

— Яка флешка? — перепитала насупившись.

— З фотоапарата твого покійного чоловіка.

— Я... Я не знаю.

— Не знаєш? — Дем'ян схилив голову вбік та примружив очі, вивчаючи моє обличчя. — У його тимчасово орендованій квартирі ми знайшли фотоапарат, але без флешки.

Я розгубилася від цієї інформації та похитала головою, щоб переварити його слова.

— Що означає тимчасово орендованій? Він хіба не місцевий?

— Як добре ти знаєш його, Лано? Скільки часу ви разом? Як довго знайомі? Як познайомилися? Що планували робити далі? Ти повідомила йому про свою вагітність? — Дем'ян завалював мене, здавалося б, звичайними запитаннями, але на жодне з них я не хотіла відповідати. — Чому у твоєму телефоні лише три контакти? Галерея, документи, нотатки — все порожнє. Чому ти орендуєш квартиру за годину ходьби від місця роботи? Чому про Меланію Острозьку нема інформації ні в поліції, ні в міграційній службі. Тебе наче не існує, але ти тут, стоїш переді мною і зовсім не боїшся мене. Хто ти насправді, Лано?

Я глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїти дурне хвилювання. Коли п'ять років тому я зробила собі фальшиві документи та втекла, то намагалася не втягуватися в проблеми, щоб не привертати до себе увагу. Все було чудово, доки я не зв'язалася з Артемом і не опинилася перед Дем'яном Каплуном.

— Я народилася в бідній сім'ї алкоголіків, — почала брехати. — Зазвичай була слухняною, тому ніколи не мала проблем з поліцією. У мене не було коштів для подорожей, тому жодного разу не перетинала кордону. Спочатку помер батько, а слідом за ним на той світ відійшла мати. Я була одна в сім'ї. У нас не було постійного місця проживання, тому довелося орендувати нову квартиру. Я влаштувалася працювати в барі, й згодом у ньому ж познайомилася з Артемом. Між нами закрутився роман. Він запропонував одружитися. Я погодилася. Це вся історія.

Не була певна, що Дем'ян повірив мені. Він все ще підозріло вивчав моє обличчя. Чоловік раптом потягнувся до свого піджака. Я одразу напружилася, бо подумала, що він хотів схопити пістолет з кобури, але Дем'ян витягнув з внутрішньої кишені оксамитову коробочку темно-червоного кольору. Він відкрив її, показуючи мені красиву каблучку з великим діамантом. Мовчки, без жодної романтики, він надів обручку мені на безіменний палець.

— У неділю ми вперше з'явимося на людях разом, — твердо сказав він, натякаючи, що моя думка його не цікавить зовсім. — Я представлю тебе як свою наречену. Через три тижні зіграємо весілля.

— І все? — спитала я, дивлячись йому просто в очі.

— Ти повинна мати показний вигляд. Спеціалісти займуться тобою.

— Ти хочеш зробити з мене свою іграшку?

— Ти мене абсолютно не цікавиш, Лано. Мені потрібна лише твоя дитина. — Дем'ян відійшов від мене. — Ти залишишся у цій кімнаті. Виходити в дім тобі заборонено. Сніданок, обід та вечерю принесуть. Одягом та косметикою тебе теж забезпечать. Усі відвідування твоєї кімнати відбуватимуться лише за моїм наказом.

— Мій телефон? — спитала я, хоча і знала відповідь наперед.

— Тобі його не повернуть. Облаштовуйся, люба.