22. Аліна

Наступного вечора Артем пише, що заїде за мною, щоб ми поїхали до його батька. Я вже збираюся відповісти, що добре, коли з кухні долітає мамин голос, а за ним — характерне дзенькання металу.

За хвилину я вже стою біля мийки й дивлюся, як вода впевнено збирається під змішувачем і стікає вниз. Мама намагається підкласти рушник, я перекриваю воду й паралельно пишу Артемові, що сьогодні нікуди не їду.

«Кран потік. Чекаємо сантехніка», — відправляю я, а він майже одразу відповідає: «Я вже під будинком». Я ще не встигаю написати, що це зовсім не запрошення підніматися, коли дзвонять у двері.

— Я ж сказала, що сьогодні не можу, — зустрічаю його в коридорі, а Артем лише знімає піджак і дивиться в бік кухні.

— Через кран?

— Через кран. Сантехнік обіцяв приїхати ще півгодини тому…

— Покажи, — каже Артем так спокійно, ніби після роботи підробляє сантехніком. 

Мама з кухні одразу радісно повідомляє, що «там щось серйозне», і я тільки закочую очі. Артем заходить усередину, присідає біля мийки, дивиться під неї й просить мене ще раз відкрити воду на кілька секунд.

— Мамо, він не сантехнік, — нагадую я, коли вона вже простягає йому коробку з інструментами.

— Він чоловік. І руки в нього є, — незворушно відповідає мама. — Нехай хоча б подивиться.

Артем хмикає, знімає годинник і закочує рукави сорочки. Потім вода бризкає йому просто на манжет, він дивиться на мокру тканину й починає розстібати ґудзики.

— Ти що робиш? — питаю я занадто швидко.

— Не хочу намочити сорочку ще більше, — відповідає він так, ніби тут узагалі немає про що говорити.

За кілька секунд сорочка опиняється на спинці стільця, а Артем залишається з голим торсом. Я миттєво відводжу очі до мийки, хоча до цього моменту вона взагалі не викликала в мене такого палкого інтересу.

— Аліно, ключ подаси? — питає він, уже нахилившись під мийку.

— Який?

— Той, що в тебе в руці.

Я опускаю погляд і тільки тоді розумію, що справді вже тримаю його. Артем усміхається, забирає інструмент, а я відходжу на пів кроку й намагаюся не дивитися на його плечі, спину й руки, які напружуються, коли він відкручує тугу гайку.

Не виходить зовсім.

Коли він несподівано обертається, я надто різко переводжу погляд на стіл. Артем дивиться на мене кілька секунд, і в кутиках його губ з’являється усмішка, від якої я червонію ще сильніше.

— Щось не так? — питає він.

— Усе так. Я просто контролюю, щоб ти не зламав ще щось.

— Дуже відповідально з твого боку.

Я вже відкриваю рот, щоб щось відповісти, але мама повертається на кухню саме тоді, коли Артем просить знову відкрити воду. Цього разу нічого не тече, він ще кілька секунд перевіряє з’єднання й нарешті підводиться.

— Все, — говорить він, витираючи руки рушником. — Можеш відмінити сантехніка.

Мама дивиться спочатку на кран, потім на нього, і її обличчя одразу стає таким задоволеним, що я вже знаю: зараз буде щось що мене дуже присоромить.

— От бачиш, Аліно, який чоловік, — заявляє вона. — І працює, і кран полагодити може. Таких треба берегти.

— Мамо, будь ласка, — я відчуваю, як знову горять щоки, а Артем ледве стримує сміх.

— А що я такого сказала? — мама абсолютно невинно знизує плечима й виходить, залишаючи нас удвох.

Артем бере сорочку, але не поспішає її одягати. Дивиться на мене з тією самою усмішкою, від якої мені хочеться одночасно втекти й залишитися на місці.

— Чула маму?

— Навіть не починай.

— Я тільки хотів уточнити, чи входить ремонт крана в випробувальний термін майбутнього зятя.

— Ще слово — і наступного разу я дочекаюся сантехніка.

— Зате на нього ти навряд чи будеш так дивитися.

Я завмираю, а Артем абсолютно спокійно починає застібати сорочку. І найгірше, що заперечити мені нічого.

У двері дзвонять саме тоді, коли Артем застібає останній ґудзик сорочки. Я думаю, що це нарешті сантехнік, але на порозі стоїть сусід знизу — роздратований, із телефоном у руці.

— У вас тут що, потоп? — питає він замість привітання й одразу показує фотографію стелі. — У мене на кухні пляма вже по стіні пішла.

Я дивлюся на екран і відчуваю, як усе всередині стискається. Схоже, вода встигла пройти вниз ще до того, як ми перекрили кран, а думка про чужий ремонт і гроші одразу вибиває з голови все інше.

— Вибачте, у нас кран потік, але ми вже все полагодили. Я спущуся, подивлюся, що там…

— Зараз подивимося, — лунає за моєю спиною голос Артема.

Він виходить у коридор, стає поруч і навіть не питає мене, чи потрібна допомога. Просто бере телефон у сусіда, кілька секунд розглядає фотографію, повертає йому.

— Ходімо, покажете, що пошкоджено. Якщо це через нас, то ремонт буде за мною.