21. Аліна

До Віктора Андрійовича ми приїжджаємо ввечері, і ще біля дверей я вкотре нагадую собі, що це просто наша домовленість. Артем стоїть поруч абсолютно спокійний, а мені чомусь здається, що батько побачить брехню ще до того, як ми встигнемо сісти за стіл. Бо ми вже не в лікарні.

— Ти занадто напружена, — тихо говорить Артем і поправляє пасмо мого волосся, яке вибилося вперед. — Якщо продовжиш так поводитись, батько вирішить, що я привіз тебе сюди силоміць.

— Ти щойно знову мене торкнувся без необхідності, — нагадую я, але він лише усміхається.

— За хвилину ми будемо перед свідком. Вважай, що я входжу в роль заздалегідь.

Я закочую очі, а він відчиняє двері. Віктор Андрійович зустрічає нас значно бадьорішим, ніж був у лікарні, і від одного цього стає легше. Він одразу обіймає Артема, потім тепло вітається зі мною й дивиться так задоволено, що мене знову починає мучити совість.

За вечерею спочатку все йде спокійно. Ми говоримо про його самопочуття, роботу, якісь новини компанії, і я поступово розслабляюся, поки Віктор Андрійович раптом не відкладає виделку й не дивиться на нас із надто вже зацікавленим виглядом.

— От тільки одного не розумію, — каже він. — Як ви стільки часу примудрялися приховувати стосунки від усіх?

Я ледь не дивлюся на Артема в паніці, але він абсолютно спокійно кладе руку на спинку мого стільця.

— Дуже просто. На роботі ми працюємо, а не демонструємо особисте життя.

— І навіть не сваритеся? — батько хмикає. — Бо якщо Аліна досі вважає тебе ідеальним, я мушу її попередити.

— Уже не вважаю, — відповідаю раніше, ніж встигаю подумати, і Артем повільно повертає голову до мене.

Віктор Андрійович сміється, а я теж не стримую усмішки. Артем трохи стискає моє плече пальцями, і я не одразу розумію, що він робить це вже зовсім природно, не перевіряючи, чи дивиться на нас батько.

— Оце вже більше схоже на справжні стосунки, — задоволено каже Віктор Андрійович. — А весілля коли?

Моя усмішка одразу зникає, а щоки починають горіти. Артем кашляє, відводячи погляд, і мені стає трохи легше від того, що цього разу ніяковію не тільки я.

— Тату, ти знову починаєш, — говорить він. — Ми ще нічого не планували.

— Ви молоді, у вас на все є час, — погоджується батько, але тут же додає: — Хоча з онуками я б на вашому місці дуже не затягував.

Я мало не давлюся водою. Артем простягає мені серветку, а Віктор Андрійович дивиться на нас абсолютно невинно, хоча прекрасно розуміє, що робить.

— Тату…

— Мовчу, мовчу. Просто хочу хоч раз скористатися статусом хворого батька й трохи вами покомандувати.

У мене стискається серце від того, як легко він говорить про свою хворобу. Артем теж відразу перестає усміхатися, але його батько переводить тему, і за кілька хвилин ми знову говоримо про роботу.

Перед від’їздом Віктор Андрійович обіймає мене й тихо каже, що радий за сина. Я не знаю, що відповісти, тому просто дякую, а вже біля машини нарешті дозволяю собі видихнути.

— Твій батько вже готується до онуків, — кажу я, коли Артем відчиняє мені двері.

— Я помітив.

— А ти сидів і майже не захищався від цього. Не допомагав мені… — бурчу я.

— Неправда. Я подав тобі серветку.

Я дивлюся на нього кілька секунд і не витримую, сміюся. Артем теж усміхається, а потім раптом затримує на мені погляд. В якусь мить я навіть думаю, що він мене поцілує, але дзвонить його мобільний і перериває магію… 

***

За кілька днів у компанії проходить презентація нового проєкту для партнерів. Я взагалі не мала там бути, але Марина Петрівна просить допомогти з фінансовими матеріалами, тож майже весь вечір я проводжу між переговорною й великим залом, перевіряючи цифри та відповідаючи на запитання.

Коли основна частина закінчується, до мене підходить чоловік із компанії партнерів. Його звати Олег, ми кілька разів перетиналися протягом дня, і спочатку я думаю, що він знову хоче уточнити щось по документах.

— Тепер уже можна не про цифри? — питає він з усмішкою. — Бо я цілий день намагався придумати нормальний привід запросити вас на каву.

Я трохи гублюся від прямоти, але теж усміхаюся.

— І не придумали?

— Вирішив обійтися без приводу. Давайте зустрінемось завтра після роботи?

Я вже відкриваю рот, щоб відповісти, коли відчуваю знайому долоню на талії. Артем стає поруч настільки близько, що сумнівів у його намірах не залишається навіть у мене.

— Не вийде, — спокійно говорить він замість мене. — Завтра вона зайнята.

Я повільно повертаю голову до нього.

— Серйозно?

— Абсолютно.

Олег переводить погляд із мене на Артема, потім на його руку на моїй талії. Усмішка стає трохи ніяковою.

— Не знав, що ви разом.