4. Аліна

Коли прокидаюся, то кілька секунд ще лежу із заплющеними очима, не одразу згадуючи, де я. Потім повертаю голову до другої половини ліжка й бачу зім’яту порожню подушку.

Артема немає. Його одягу теж, і всередині все відразу неприємно стискається, хоча саме цього я й чекала. Я ж сама вночі сказала, що думаю про ранок, що він прокинеться й пошкодує, а він просто пішов раніше, навіть не дочекавшись, поки я прокинуся, хоч сьогодні і вихідний.

Хочеться плакати, але я тільки міцніше стискаю губи й тягнуся по телефон. Екран спалахує, і всі думки про Артема миттєво зникають, бо я бачу сім пропущених від мами.

Серце боляче стискається. Останні дні мама знову погано почувається, а я вчора сказала, що лише трохи затримаюся на роботі й скоро буду вдома.

Я швидко набираю її, одночасно підхоплюю з підлоги одяг і починаю вдягатися. Мама не відповідає, і тепер мені вже зовсім не до того, чому Артем пішов і що ця ніч означала для нього.

Закидаю речі в сумку, ще раз телефоную мамі й майже біжу до дверей. Про Артема подумаю потім, зараз мені потрібно якнайшвидше дістатися додому.

Дорогою додому я телефоную мамі ще разів п’ять. Вона не відповідає, і з кожною хвилиною мій страх стає сильнішим, тому з таксі я майже біжу до під’їзду.

Двері квартири відчиняю своїм ключем і одразу кличу маму. Вона відгукується з кімнати, і тільки тоді я можу нормально вдихнути, але полегшення триває недовго.

Мама сидить на ліжку, спершись на подушки. Вона дуже бліда, навіть губи майже втратили колір, і я остаточно забуваю про власні дурні переживання щодо цієї ночі.

— Мам, що сталося?

— Нічого страшного. Просто відчуваю слабкість, — вона намагається всміхнутися. — А ти де була всю ніч? Я вже не знала, що думати.

Почуття провини накриває одразу. Я сідаю поруч, беру її за руку й розумію, що вона справді почувалася погано, але все одно більше переживала через мене.

— Треба викликати лікаря.

— Не треба ніякого лікаря, Аліно. Мені вже краще.

— Ти на себе подивись. Я зараз викликаю швидку.

Мама одразу протестує, говорить, що нічого серйозного точно не трапилось й вона просто перевтомилася. Коли я не погоджуюся, вона зітхає й уже спокійніше просить не придумувати нам зайвих витрат.

— За квартиру скоро платити, комунальні теж прийдуть. Ти й так ледве все тягнеш, а лікарі зараз почнуться — аналізи, обстеження…

— Мамо, припини. На тебе я гроші завжди знайду.

Сама не знаю звідки, але знайду. Ми й так живемо майже впритик від зарплати до зарплати, однак думати про гроші, коли вона така бліда, я просто не можу.

— Якщо не хочеш викликати лікаря додому, тоді поїдемо в лікарню самі, — кажу твердо. — І я не питаю. Це не обговорюється.

Мама невдоволено дивиться на мене, але сперечатися більше не намагається. Я тягнуся по телефон, щоб знайти найближчу клініку, і бачу купу нових повідомлень у робочому чаті.

Спочатку не звертаю уваги, але знайоме ім’я змушує зупинитися.

«Кажуть, Артем Олександрович учора повернувся в офіс пізно ввечері, а потім сів в машину з кимось…».

Нижче вже сипляться відповіді. Хтось пише, що один з охоронців бачив, як ближче до ночі до машини Артема Олександровича сіла якась жінка, але було темно й він не роздивився хто то була.

Ще за хвилину починаються жарти й припущення. Хтось уже впевнено пише про «таємну коханку», хтось каже, що то точно якась наша співробітниця, а хтось радить перевірити камери.

Мені пересмикує.

Це ж я. Я сиділа поруч з Артемом у тій машині. І якщо охоронець не роздивився мене, це зовсім не означає, що більше ніхто не бачив, як ми виходили разом.

Я швидко закриваю чат. Тільки зараз до мене по-справжньому доходить, що буде, якщо в офісі дізнаються, що звичайна помічниця бухгалтерки провела ніч із власником компанії.

Телефон у руці раптом починає дзвонити. Номер незнайомий. Я завмираю, дивлячись на екран, а першою думкою стає зовсім не лікар і навіть не Артем. Мене впізнав хтось з роботи і він хоче щось від мене.

Дзвінок не припиняється…

***

гортай далі, там продовження ------------>