10. Прокляття

Найгірше, що могло статися в цій ситуації, негайно сталося. З темряви з'явилася стіна. Я сповільнила крок, дивлячись на глухий кут і відчуваючи як серце впало вниз. Усього мить тому воно билося у голові, вистукуючи шалений ритм, а тепер провалилося до п'ят і тягло за собою інші органи. Живіт скрутило, і я навіть не відчула, як до крові прокусила губу.

Йозеф, схоже, теж роздивився перешкоду, і його кроки сповільнилися. Я слухала, як він повільно, мов знущається, наближався до мене, а сама дивилася на ненависну стіну.

- Маленьке зайченя, - сказав чоловік, самовдоволено. - Думала, що тебе сховає Академія Проклятих? Ти не забула, де я працюю? Для мене було дуже просто отримати всі необхідні відомості. Тому зараз ти збереш свої дрібнички й поїдеш додому, поки я не зламав тобі ноги, скарбе мій.

- Я краще помру, ніж повернуся з тобою в Стум, - я стиснула кулаки та обернулася, дивлячись у вічі чоловікові. Він був упевнений у собі й дуже гордий тим, що зумів мене знайти. А я почувала себе безглуздо та приречено. Як я могла сподіватися, що мені вдасться від нього втекти, сховатися від погляду, який здатен охопити всю Ізариду? Мабуть, Йозеф правий, я дуже дурна.

- Ти не помреш, - чоловік усміхнувся тепло, ніби справді любив мене, і зараз його обличчя здавалося абсолютно людським та приємним. - Ти поїдеш додому і будеш щасливо жити там зі мною багато років.

Від цього запевнення у мене перехопило подих. Я зробила два короткі кроки назад, а потім рішуче зчепила зуби та підняла руки до грудей. Йозеф засміявся:

- Ну і що ти робиш, скарбе мій? Ти ж цілитель, ти не здатна завдати шкоди живій істоті.

Чоловік ступив ближче, все ще посміхаючись, а я цієї миті крізь зуби видихнула заклинання, вкладаючи в нього весь відчай, і смикнула кистями вправо. На обличчі Йозефа на мить майнуло здивування, але в ту ж хвилину його ніби підхопила невидима рука і як ляльку приклала об стіну, по якій він сповз униз.

- Тримайся, Геррі, - скомандувала я і помчала повз Йозефа, що звалився на підлогу, але все ще перебував у свідомості. Він спробував підняти руку, щоб схопити мою кісточку, але я спритно перестрибнула його кінцівку.

Нові коридори миготіли перед очима, а вихід ніяк не з'являвся. Позаду долинув окрик Йозефа, і я почула, що він стрімко наздоганяє нас.

- Сигнал тривоги! - пискнув Геррі, марно намагаючись вдивитись у темряву, що підступала ззаду. Я вже майже повністю вибилася з сил, але схаменувшись, вимовила швидке заклинання. Я намагалася не думати про те, що Йозеф зможе довести законність нашого шлюбу, звинуватити у махінаціях з документами та забрати мене нарешті з собою, навіть якщо хтось встигне зараз допомогти.

– Стояти! - Скомандував чоловік і, боляче схопивши мене за передпліччя, смикнув на себе. Я ахнула і вперлася, все ще намагаючись чинити опір з останніх сил. Йозеф ривком підтягнув мене ближче і нахилився до обличчя.

А після цього праву щоку обпік біль. Геррі на моєму плечі засичав, кинувся по руці вниз і вчепився зубами в пальці Йозефа. Чоловік охнув і вилаявся, відсмикнувши руку, і цієї миті вистачило, щоб я знову зірвалася з місця. Але за кілька кроків я налетіла на перешкоду.

Переді мною нізвідки з'явилася широка чоловіча фігура, а на моїх плечах зімкнулися чужі руки, утримуючи. Я різко сіпнулася, не розуміючи, як Йозеф зміг випередити мене, опинившись з іншого боку. Чоловік не відпускав, але тримав ніжно та акуратно. Я підвела голову і зрозуміла, що в приміщенні стало набагато світліше, а на мене стурбовано дивилися демонічні очі. До свідомості запізно дісталося питання:

- Що сталося, Елері? Я почув ваш сигнал.

Дорайн оглянув мене, все ще не відпускаючи, і раптом насупився, роздивляючись праву щоку. Я озирнулася на рівний освітлений коридор. Абсолютно порожній, варто зауважити.

- Це було прокляття? - ошелешено видихнув Геррі, теж злякано оглядаючись на всі боки.

- Ви його знайшли? - зрадів ректор. Я обернулася до нього. Хвилину дивилась у сірі очі. Кивнула.

А потім розплакалася.

- Елері? - здивувався демон, який зовсім не очікував подібної реакції. Я закрила обличчя руками й відвернулася від чоловіка, не в змозі зупинити сльози переляку й одночасно полегшення. Геррі уткнувся мордочкою мені в шию, намагаючись підбадьорити.

- Елері, - повторив Дорайн. Голос його став тихим та заспокійливим. Моїх плечей знову торкнулися його руки, спритно розвертаючи. Я ледь здригнулася, але раптом несподівано навіть для себе подалася ближче до чоловіка. Він обійняв мене, дозволивши уткнутися лобом у широкі груди, і втішно погладив по голові: - Все минулося. Поряд зі мною вас ніхто не образить.

Я завмерла, намагаючись заспокоїтися. Демон, який виявився надто близько, раптом здався надійним і здатним захистити. Але це почуття раптово налякало мене, і тіло мимоволі напружилося. Дорайн, мабуть, відчув це і стиснув руки сильніше, пригортаючи мене до свого тіла, ніби намагався зігріти. Навіть поклав на мою голову підборіддя, і я відчула несподівану хвилю тепла від нього. Воно проникло в моє тіло, розтікаючись під шкірою. М'язи почали розслаблятися, серцебиття та дихання сповільнювалося, а ноги перестали тремтіти. Вперше я відчула на собі демонічну магію, і була вона не руйнівною, а зцілюючою. Я кілька разів здивовано кліпнула і прислухалася до себе з цікавістю професійного цілителя. Істерика пройшла, і я зробила кілька акуратних рухів, намагаючись звільнитися з рук ректора. Чоловік, відчувши копошіння, неквапливо відпустив мене. Я ніяково відвела очі:

- Спасибі. І вибачте. Я просто…

- Все гаразд, Елері, - перебив демон. Він подав мені руку і сказав: - Виберімося з підвалу і ви мені все розкажете.

Я кивнула. Востаннє озирнувшись на байдужий і абсолютно не страшний коридор, я прийняла долоню демона і попрямувала за ним до виходу. Останній виявився всього кроків за двадцять від того місця, де мене знайшов Дорайн. На моєму плечі Геррі дуже тихо покривав прокляття всіма відомими йому лайками. Але все ж таки десь усередині було неймовірно радісно від того, що Йозеф виявився лише ілюзією.