29.

Емілі.

Отже, здається, я з'ясувала походження своїх почуттів та емоцій щодо Олівера. Немає в них нічого романтичного, це нормальні реакції для людини, що потрапила в таку критичну ситуацію, в яку потрапила я.

Головне – правильно поставлений діагноз, чи не так? А вже виходячи з нього, можна починати лікування. Моїм лікуванням від Олівера буде тверезість сприйняття ситуації, об'єктивність оцінки його вчинків, а потім – помста, холодна, витримана, ретельно продумана, і від цього ще більш солодка.

Відчуваю, як у мене в грудях поступово розв'язується тривожний вузол. Мене турбувало моє незрозуміле притяжіння до цього чоловіка. Ба більше: крім дивних реакцій мого тіла на Олівера, я іноді почала помічати за собою, що сприймаю його... якимсь близьким, чи що, якимось майже звичним, майже своїм.

Ось до яких дурниць можна довести начебто сильну й незалежну дівчину. Слава Богу, що я не встигла вклепатись у нього, як Аліша в Ітана. Ось це справжня мелодрама! До речі, як там справи в Аліші, треба з нею зідзвонитися, а ще краще – зустрітися й обговорити вчорашню вечірку в найдрібніших подробицях. І нашу недоторку Кейті обговорити. Розуму не осягнути: вчорашня ідеалістка запала на затятого морального виродка! Сподіваюся, її попустило за минулу ніч?

Занурена у свої роздуми, я встаю з ліжка. З ванної кімнати не долинає жодних звуків, як і з гардеробної. Мабуть, Олівер, як завжди, встав рано, незважаючи на те, що сьогодні вихідний день.

Дзеркало у ванній кімнаті відображає мою розкуйовджену зачіску й пом'ятий після вчорашньої вечірки вигляд. І голова. Як же болить голова! Невже я вчора примудрилася перебрати з коктейлями? Сподіваюся, хоча б душ трохи допоможе мені прийти до норми.

Я виходжу з ванної, витираючи рушником вологе волосся. Голова все так само болить, і це ніяк не додає мені гарного настрою.

Лунає тихий стукіт у двері спальні. Я відкидаю мокрий рушник і йду відчиняти. Кого завгодно очікувала побачити на порозі, але вже точно не Олівера, у незмінному костюмі та зі сніданком на підносі. Він усміхається. Ну звичайно, якщо напередодні ввечері пити тільки воду – то зранку тобі вистачить сил і на готування, і на усмішку.

— Доброго ранку, Емілі! Я приніс тобі апельсиновий сік. І кашу. Думаю, це може тобі зараз стати в нагоді. Ну і круасан із шоколадом. Здається, ти їх любиш… — у міру того, як Олівер бачить мою реакцію, його усмішка поступово сходить з обличчя, а голос звучить все тихіше. Врешті він дивиться на мене практично питально.

Я з презирством зміряю Олівера найхолоднішим поглядом, на який я тільки здатна, обходжу його, навіть не глянувши на принесений ним піднос, і гордо віддаляюся коридором, злегка повиваючи стегнами в домашніх шортах.

Ну треба ж?! Він, бачте, зготував і особисто приніс мені сніданок. Так би мовити – прямо в ліжко. Яка турбота, ну просто казковий принц, мрія будь-якої дівчини. Ось тільки я йому не будь-яка! Так що нехай тепер сам давиться своєю вівсянкою. А я піду посмажу собі яєчню, це я вмію, з голоду без нього не помру.

На кухні нікого немає. У Сесілії та Абі сьогодні вихідний, а Реджинальд, напевно, як зазвичай щоранку, порався в саду.

Ставлю на вогонь сковороду, наливаю в неї олію і розбиваю два яйця. Дуже навіть апетитний сніданок у мене вийде. Я все можу сама. І не треба всяким жадібним дволиким рептиліям ні опікати мене, ні жаліти, ні піклуватися про мене.

Чую за спиною тихі кроки, потім брязкання посуду в мийці. Мабуть, Олівер викидає сніданок, до якого я не доторкнулася. Не обертаюся, посилено роблячи вигляд, що мене вкрай цікавить сковорода з моєю яєчнею. Раптом згадую, що її не завадило б посолити. Шукаю очима по кухні в пошуках солі, уникаючи напрямку Олівера. На відкритих поверхнях сільнички не знаходжу, тому починаю відкривати шафи й шукати в них.

Кілька хвилин проходять у безрезультатних пошуках. Коли я вже готова здатися, з-за моєї спини з'являється рука Олівера з сільничкою. Здогадався, гад, що саме я шукаю.

Підкреслено ігнорую його руку та її вміст. Тоді Олівер відкриває кришку на сковороді з моєю яєчнею і солить її сам. Я спалахую від люті, хапаю сковороду й відправляю свій невдалий сніданок у сміттєвий бак, а саму сковороду кидаю в раковину прямо на тарілки, що стоять у ній, від чого ті з переляканим дзвоном розбиваються.

Вибігаю з кухні. Чомусь до горла підкочує задушливий клубок, а з очей намагаються бризнути сльози. Так, нерви в мене останнім часом зовсім нікуди не годяться. Треба терміново брати себе в руки. Я сильна. Я все зможу сама. Ну, принаймні, дуже постараюся.

Завтра я планую якось примудритися потрапити до офісу моєї фірми й подивитися, чи можу я щось ще виправити і спробувати запустити свій бізнес заново. Без машини туди добиратися пішки приблизно дві години, але просити Олівера мене відвезти я категорично не хочу! Отже, доведеться надіти кеди й здійснити далеку прогулянку, адже грошей у мене немає навіть на метро! Дурнуватий контракт регламентує, що в перші три місяці мене всюди возить Олівер, а як буде далі – залежить від моєї поведінки.

Сумна, розгублена й голодна я безглуздо блукаю садом, потім присідаю на першу-ліпшу лавочку в тіні високих дерев. Здається, голова болить ще сильніше, а в носі знову зрадницьки щипає, погрожуючи зірватися сльозами.

Я сумую за братиками, сумую за своїм минулим життям. Навіть за батьком чомусь сумую, хоч і нескінченно зла на нього. І, звичайно, шалено сумую за мамою. Опинитися б зараз у її теплих обіймах і виплакатися вдосталь. Мені страшно й самотньо, мамочко. Я навіть на могилу до тебе потрапити не можу, адже кладовище занадто далеко для пішої прогулянки. Я намагаюся бути сильною, рідна. А ще – нікому не довіряти й сподіватися тільки на себе. Чому життя так жорстоке до мене? Я ж не робила нікому нічого поганого. За свої 18 років я ще не встигла навчитися ходити по чужих головах. Як і не встигла обрости товстою непробивною шкірою. Мені боляче й самотньо, хоча я намагаюся нікому цього не показувати.