Глава 6

Даша

- Доглянь за малечею, я вийду на кілька хвилин, - прошу няньку, а сама боягузливо збігаю з групи, варто тільки в вікно побачити Волкова, який веде дочку в дитячий сад.

Він налякав мене до чортиків.  До тремтіння в колінах і нервового тику.  В той день я не змогла спати всю вночі, тому що кожен раз закриваючи повіки, перед очима з'являлося його розлючене обличчя і зле:

- Де моя дочка?

Мені здавалося що він зламає мене немов ляльку, стільки сили в його руках. Стоячи біля стіни і ловлячи на собі його божевільний блиск очей, я була впевнена, що обов'язково зробить мені щось погане.  Він некерований.  Скажений.  Бандит ...

Права була Марія Павлівна на його рахунок, а я не вірила.  Повелася на його зовнішній спокый і ставленням до дочки.  А насправді він, мабуть, жорстокий і неприємний тип.

А ще кілька днів тому він заявився до Марії Павлівни в кабінет, став погрожувати і звинувачувати в халатності. Кричав так, що стоячи за дверима і прислухаючись до розмови, кожен раз я здригалася від його голосу і в якийсь момент навіть була готова зателефонувати в поліцію.

Псих.

І як я до цього могла вважати його красивим і милим чоловіком?

Не розбираюся я все ж в людях.  Зовсім.

Я вичікую, сховавшись в коридорі на хвилин десять, за цей час Волков точно повинен був вже піти. Прикушую губу і нервово тереблю край теплої накидки.  Мені раптом стає холодно, тіло миттєво кидає в жар, а серце в грудях б'є з подвоєною силою.  Мене лякають чоловіки, які нездатні контролювати свій гнів.  Здається, що такі можуть і вдарити, і штовхнути, і навіть скрутити шию не замислюючись. Тому краще просто уникати їх.  Як я зараз.  Лякливо ховаючись по кутках.

Нарешті я виглядаю через двері і знаходжу поглядом Лізу. Вона стоїть біля шафи з іграшками, вибираючи ляльку.  Від розуміння що Артура тут вже немає навіть дихати стає легше. Я натягую на обличчя усмішку і йду до дітей.  Нарешті ніщо і ніхто не буде заважати моїй роботі.

День проходить дуже швидко.  Нянечка як на зло кудись поділася, а з дітей залишилися лише троє і з хвилину на хвилину за ними повинні були приїхати батьки.  Я нервую, надзвонюючи Вероніці, адже Ліза все ще в садочку, а Волкова я збираюся уникати ще довго.  Або ж варто було піти в поліцію і заявити на нього?  Сліди від його пальців все ще червоніють на моїй руці, довелося вдома натягувати светри, щоб Коля не помітив їх, інакше влаштує сцену нікому не потрібних ревнощів.  Поки роздумую, двері в нашу групу відкриваються і на порозі з'являється Волков.  Приміщення вмить починає здаватися тісним для нас двох.  Своєю високою фігурою він загороджує прохід, руки заховані в кишені джинсів, стоїть на місці і не рухається, я ж раптом забуваю як дихати, від несподіванки давлюся повітрям і починаю кашляти.

Артур обводить приміщення поглядом і зупиняється на мені.  Напевно, з боку я здаюся жалюгідною, але страх перед цим чоловіком бере верх і в цю хвилину я бажаю здаватися невидимою.  Він дивиться на мене не відриваючись, змушуючи відчути хвилю страху і в той же час дивного хвилювання, але я витримую його погляд.  Нічого не вимовляю.  Ні слова.  Намагаюся щоб по виразу мого обличчя він нічого не зрозумів.  Намагаюся передати своїм поглядом все засудження і неприязнь, які відчуваю до чоловіка.  Спостерігаю за тим, як він кличе доньку і, попрощавшись зі мною кивком голови, зникає за дверима.  З його відходом навіть дихати стає легше.  Але зрадницьке тремтіння не зникає.  До самого дому.

***

Вдома на подив тихо.

- Колю, ти тут?  - входжу в вітальню, де включене світло, але в квартирі нікого немає.  Підходжу до дзеркала і торкаюся долонями до своїх розчервонілих щоках.  Очі блищать чи то від того що мене починає морозити, чи то від того що я все ще схвильована після зустрічі з Волковим.

Верхнього одягу свого нареченого я не помічаю.  Напевно, все ще на роботі.  Коля повернувся через день після сварки, вибачався, навіть квіти приніс.  Троянди.  П'ять штук.  Червоні.  Давно він мені їх не дарував.  Настрій від цього піднявся, і правда - чого це я?  Ну посварилися, ну з ким не буває.  Тим більше на початку спільного життя завжди важко.  Повинно пройти чимало часу, поки двоє людей підлаштуються один до одного, налагодять побут, звикнуть до того, що тепер не можуть приймати всі рішення самостійно.

Я включаю чайник, коли з коридору доноситься звук мого телефону.  Перетинаю квартиру і хмурюся, дивлячись на незнайомі цифри на екрані.  Цей номер уже дзвонив мені сьогодні кілька разів, але я була зайнята і пропустила всі дзвінки, а передзвонити забула.  Кілька секунд не наважуюсь підняти трубку, якесь недобре передчуття поселяється в глибині душі, змушуючи мене сумніватися в тому, чи варто відповідати тому хто дзвонив.

- Так?  - все ж наважуюся я.  Найбільше на світі я боюся, що мені можуть сказати що з Колею щось трапилося.  Або з батьками.

- Клименко Дар'я Олександрівна?  - голос чоловічий, низький, неприємний.  У трубці чути якесь шарудіння, тому мені доводиться прислухатися, щоб не пропустити ні слова.

- Так, це я, - руки починають трохи тремтіти.  Почуття страху змушує серце битися частіше.

- Мене звуть В'ячеслав і я дзвоню вам з кредитного відділу банку «Голд».  У вас тиждень тому пройшов срок погашення кредиту за договором тридцять сім двадцять, хотів би проінформувати вас, що з вісімнадцятого жовтня по ньому нараховується пеня.