Розділ 31. Надія.

Я бачила, що Артема щось гнітить, але він вперто мовчав. Минув робочий тиждень, я знала, що він відмовився від тої ділянки землі у Львові, натомість погодившись на передмістя Києва. І про причини свого рішення він теж нікому не казав. Просто поставив перед фактом нас та юридичний відділ.

Мені кілька раз дзвонив пан Даміан, висловив свою підтримку, запевнив, що не дивлячись на складну ситуацію не залишить проєкт, навпаки, тепер він сам хоче побачити його втілення в життя. Авжеж, поляк намагався дізнатися чому все змінилося в такі короткі строки. Я не знала, що відповісти. І почувалася незручно перед нашими новими партнерами. На щастя, у компанії є ще й інші проєкти, на яких я зосередила свою увагу.

У вихідні на дачі на нас чекали друзі. І зранку, коли я збирала сумку з необхідними речами на два дні, спробувала знову розпитати Артема про візит Ворона.

– Я поклала все необхідне, але тут не вистачає дечого важливого.

– Чого саме? – спитав чоловік.

– Спокою та гарного настрою. Може, все-таки розкажеш, що тебе хвилює, – підійшла до  коханого, обіймаючи. – Ти вже котрий день сам не свій. Що хотів Ворон?

Артем зітхнув, але не спішив відпускати мене зі своїх обіймів.

– Надю, я, мабуть, мав одразу сказати тобі про це. Але не міг знайти правильні слова. Ворон, тобто, Богдан звернувся до мене з дуже дивним проханням...

– Це щось страшне чи нелегальне? – напружилася я.

– Ні.

– Що тоді? Що він хоче за те, що допоміг мені позбутися чорних колекторів? – мій голос звучав настільки тихо,  що більше нагадував хрип. Я намагалася вгамувати бурю емоцій всередині.

– Він хоче тебе... – почав говорити Артем, а я лише рота відкрила, не знаючи як реагувати.

– Хоче що?

– Він хоче залишити тобі свою фірму, Надю. А ще... Ти потрібна йому... Як дочка. Типу.

Артем говорив дуже повільно, але почуте ввело мене в ще більший шок.

– Фірму мені? Це що, жарт? – я не вірила власним вухом, спробували вивільнитися з обіймів чоловіка, але той ще дужче притиснув мене до себе.

– Зовсім ні. Ворон ніколи б не став таким жартувати. Він справді хоче скласти заповіт на тебе та передати свою охоронну агенцію.

– Це так дивно. Чому я? Хіба в нього немає близьких?

– І цьому й проблема. У нього нікого немає. Раніше це Ворона геть не турбувало, думаю, навпаки, тішило. Вільний, незалежний. Свобода дій. А зараз... Зараз він хоче зробити щось корисне, типу, замолити старі гріхи.

– Не знаю, Артеме. Я не готова до такого. Я ледь отямилася після афери чоловіка з розлученням, коли він намагався позбавити мене того, що мені належало. Я довірилася тобі, хоча наказала собі ніколи більше не закохуватися. А тепер ще й це.

– І я теж не готовий. Не розумію Ворона, але точно знаю – він слів на вітер не кидає. Просто подумай, добре? Ти нічого не втрачаєш.

– Відмову він не прийме, еге ж? – здогадалася я.

– Гадаю, що так. Не прийме.

– Коли потрібно дати відповідь?

– Він не назвав строки, але довго чекати не буде. Ворон просто не звик до такого.

– Зрозуміла. Я не затягуватиму. Поїхали вже на дачу. Марійка чекатиме.

– Поїхали, кохана, – Артем торкнувся моїх губ ніжним цілунком.

Знайомство з моїми друзями вийшло гучним. Максим справді виявився лікарем батька Артема й чоловіки одразу пішли до барбекю смажити шашлики та розмовляти за останні медичні технології. Здається, Артем тішився, що всі зірки зійшлися та саме чоловік моєї подруги рятує Віктора від онкології.

– Я така рада, що ви нарешті до нас доїхали, – Марійка нарізала овочі для салату, і я взялася їй допомагати.

– Я теж, подружко. Досі не вірю, що це місце подарувало мені зустріч з Артемом.

– О так, чарівна дача, – засміялася подружка. До речі, що у вас там за проблеми з землею? Вдалося вирішити.

– І так, і ні, – знизала я плечима.

– Як це розуміти?

– Нам прийшлося відмовитися від ділянки, але тепер маємо іншу. Але я не хочу обговорювати роботу. Її й так багато в нашому житті.

– Тут згодна. До речі, а ти вже думала про зимовий відпочинок?

– Марійко, до зими ще купа часу, – відмахнулася я. – Ще тільки жовтень…

– Це тобі лише так здається. Максим мій пропонує зустрічати Новий рік у тропіках. Уявляєш?

– Чесно кажучи не дуже. Я люблю зиму та сніг. Я б краще в гори поїхала…

– Гори… Звучить заманливо, але я не вмію кататися на лижах, знизала плечима подруга.

– Це невелика проблема, завжди можна навчитися, а по-друге, в Карпатах є гарячі джерела та чани, – з натхненням розповідала я. – Та й взагалі – природа, тиша, спокій, прогулянки під снігопадом…

– Здається, хтось давно не був у відпустці.

– Це справді так. Але я нічого наперед не планую. Якось воно та й буде.