Розділ 29. Надія.

– Марійко, все пройшло просто чудово! – мовила я до подруги, з якою ми зустрілися у понеділок під час обідньої перерви в парку. – Його батьки – чудові люди!

– Подруго, я так щаслива за тебе, – посміхалася Марійка. Ми сиділи на терасі вуличної кав’ярні та пили гарячий шоколад з пончиками. – Ти справді сяєш. Ніколи тебе такою не бачила.

– Сама собі заздрю. А все завдяки тобі. Якби не твоя дача… Навряд чи ми так сильно зблизилися, ще й так швидко.

– А я думаю, що це доля. Так чи інакше ти б прийшла на його фірму…

– Але то була б зовсім інша історія…

– До речі, а що там у вас в офісі за історія з гороскопами?

– Ну, то все почалося з Анатолія, нашого кадровика. А потім я дізналася, що подруга дитинства Артема полює на чоловіка під знаком Лева. Уявляєш? І вона вирішила, що її доля – то Артем. Ми з нею через це посварилися навіть. Але в суботу я побачила зовсім іншу Олену. Не таку як в офісі. М’яку та розгублену.

– Дивно, я думала то стерво по життю таке.

– Я також. Але думаю, що вона насправді не така, якою показується під маскою байдужості. Вона ніжна та вразлива. А ще в неї божевільна матір, яка муштрує свого чоловіка, та, схоже, маніпулює власною донькою. Думаю, ідея зі Львовом також належить Ірині.

– Ну, то залиш цю сімейку у спокої. Нехай самі розбираються.

– Ми працюємо з Оленою в одному кабінеті. Тому триматися осторонь не вдасться, – розвела руками я.

– Ти завжди була такою – намагалася захистити тих, хто ображав тебе, шукала їм виправдання.

– Ну, вже яка є, – усміхнулася, розуміючи, що Марійка цілком права.

– На наступні вихідні нічого не плануй. Бери свого Артема й до нас на дачі. Тепер наша черга пригощати вас шашликами. Ми дуже хочемо познайомитися з твоїм принцом.

– Добре, домовилися. Сподіваюся, він зможе приділити час на цю зустріч, адже після поїздки до Львова, він ніяк не може отямитися. Шукає тих, хто перейшов йому дорогу.

– Це бізнес, тут треба мати неабияку силу, щоб вижити, – кивнула дівчина.

– Знаю, але від того не легше. Я дуже рада була бачити тебе, Марійко, але мені час повертатися в офіс.

– Розумію. Біжи. А я до Максима. У них там нові експериментальні програми щодо хворих на онкологію, то він днями та ночами на чергуваннях.

– Він гарний спеціаліст. До речі, Артем мені також казав, що його батько почав приймати ліки за експериментальною програмою, – пригадала я розповіді Артема, але він не називав ім’я лікаря. Я спитаю.

– Спитай, звісно, але, схоже, що то клініка Макса, принаймні, він мені казав, що це унікальний та перший експеримент в місті.

– Головне, щоб він був вдалим. Хочеться, щоб хворі мали шанс на одужання.

– Після цих препаратів шанси дуже високі.

– Добре, мені дійсно час. Сподіваюся побачимося на вихідних, але я ще передзвоню.

– Чекаю, люба, бережи себе.

– І ти теж.

Я направилася до офісу, насолоджуючись прогулянкою парком. Зустріч з єдиною подругою завжди заряджала мене позитивом та енергією, з’являлася впевненість, що можу гори звернути. Я тішилася, що вона є в моєму житті. Марійка мені була наче сестра. Треба спитати Артема, хто лікар його батька, бо якщо це дійсно Максим, то у Віктора високі шанси, і він зможе не лише потанцювати на весіллі сина, але й виростити онуків.

З такими думками я заходила в офісну будівлю, але прямо у дверях зіштовхнулася з чоловіком у чорному костюмі. Каптур його плаща приховував обличчя, а весь його вигляд викликав у мене хвилю страху.

– Вибачте, – прошепотіла до нього, але той лише кивнув та поспіхом вискочив на вулицю.

– Хто це був? – спитала в охоронця, Михалича.

– Якби ж я знав, – знизав плечима той. Він не представився, але сказав, що до Артема.

– Ворон це, – почула я голос нашої прибиральниці. Баба Наташа поливала квіти у вазонах.

– Ворон? – я здригнулася, пригадуючи це ім’я. Невже той самий? Навіщо він приходив?

– Так, це кримінальний авторитет, – пошепки додала вона. – Неприємний та небезпечний тип.

– Я до Артема Вікторовича, – поставивши підпис у журналі я зайшла в ліфт та піднялася на наш поверх, пройшла в кабінет Артема. Пані Тамари ще не було на місці, вона, схоже, не повернуся з обідньої перерви, а от двері в кабінет Артема були не щільно закриті, то я увійшла, не постукавши.

Він щось активно друкував на комп’ютері.

– Артеме… – проговорила я, і він тут же поглянув на мене, трохи здивувавшись.

– Надю, все в порядку?

– Так, щойно повернулася в офіс, ми з Марійкою прогулялися парком. А ти чого тут? Не обідав? Може тобі щось принести з нашого кафе?

– Я не голодний, кохана. Дякую.

– Проблеми? – здогадалася я, спіймавши його стурбований погляд. Він намагався не виказувати себе, але я вже встигла його пізнати, я знала, що саме зараз він дуже хвилюється.