Розділ 26. Артем.

Після сніданку в готелі ми одразу вирушили до місця майбутнього будівництва розважального центру. Я був тут приблизно три місяці тому, тоді «БудуйКо» викупило ці землі старого складу та вперше заявило про підготовку амбітного проєкту. Я найняв бригаду, яка мала розчистити все від старих, вже напівзруйнованих будівель, скла та сміття, що встигло тут накопичитися за роки, що склад стояв зачиненим, й одночасно почав шукати додаткових інвесторів, які готові приєднатися до нашої команди та вкласти кошти в це будівництво, адже я планував згодом перетворити такі центри на мережу й відкривати подібні не лише в Україні, а й в Європі, тому, коли з’явився пан Даміан, я тільки зрадів й одразу погодився на співпрацю з ним.

– Щось у мене якесь погане передчуття, – раптом промовила Надія, коли ми наближалися до місця призначення.

– Ти просто хвилюєшся, – взяв її за руку. – Чесно кажучи я й сам хвилююся. Це дуже важливий проєкт для мене, адже вперше я не лише виконую замовлення на креслення та подальше будівництво, я ще й сам власник цього центру, в нього вкладено чимало моїх коштів. Але для реалізації всіх моїх планів їх було замало, саме тому я наважився на додаткові інвестиції.

– Ти впевнений, що поляки нас не надурять? – Надія впевнено подивилася на мене.

– Надю! – зітхнув я.  – Звідки такі думки взялися? Ти ж сама була присутня на презентації та підписанні паперів.

– Не знаю, Артеме. Мабуть, ти правий, я просто хвилююся, це ж мій перший проєкт в твоїй фірмі…

– Все буде добре, – стиснув її руку.

Таксист впевнено кермував автівкою по дорогах, викладеними бруківкою, аж поки машина не зупинилася на околицях міста.

Тут дійсно кипіла робота. Територія вже повністю була розчищена від сміття та скла, старі будівлі складу зруйновані. По периметру стояв паркан із макетами майбутнього розважального центру. Одразу було видно, що тут готується масштабний проєкт. Я помітив кілька машин та робітників у формі. Сьогодні мали вивезти останні старі дерев’яні балки.

Я тішився, що ми встигаємо по строках, наступного тижня можна починати завозити матеріали для котловану та починати робити фундамент.

Біля воріт нас вже чекали пан Даміан та пані Олівія, їм вже встигли видати помаранчеві каски. Вони щось обговорили з бригадиром, Володимиром.

– Вітаю! Вибачте, що змусили чекати, – підійшли ми до них.

– Артеме Вікторовичу, вітаю, – усміхнувся Володимир.

– Ми теж щойно приїхали, – додала Олівія. – Тож, немає за що хвилюватися.

– Я показав гостям необхідні документи, прошу проходьте. Сьогодні в нас завершальний день робіт. Артеме Вікторовичу, хлопці хвилюються, що не буде зарплатні… І на фірмі проблеми. Це правда?

– Завтра зранку все буде на картках, моя бухгалтерія в курсі справ. До того ж ми ніколи не затримували оплату праці. Чи я чогось не знаю? – подивився на розгубленого Володимира.

– Та ні, затримок не було, – погодився бригадир. – Але хлопці десь почули, що в компанії проблеми, – розвів руками Володимир. – В курилках тільки й розмов, що нас хочуть кинути на бабки…

– Проблеми? Це правда? – напружився пан Даміан. – Кинути на бабки?

– Ви ж самі вчора все бачили, немає проблем. Компанія стабільна та надійна. Це просто дурні чутки, – промовив я, а всередині аж все закипало від гніву. Що це за чортівня?

– Я теж можу це підтвердити. З фінансами в компанії повний порядок. Кошти є, – додала Надя, але поляки лише скептично на неї подивилися.

– Я сподіваюся, що я не пошкодую про ці інвестиції, пане Артеме, – промовив Даміан.

– Ні в якому разі, – спробував запевнити його, а сам знову замислився, що хтось хоче завадити мені з цим проєктом. Вже вдруге поляків намагаються залякати банкрутством «БудуйКо».

Я бачив тінь сумніву на обличчі Даміана, й це дійсно мене турбувало, хоч й ми вже й підписали документи. А що як він відмовиться? Без його допомоги мені не втілити всі задуми.

– З понеділка потрібно більше людей та техніку, – заговорив Володимир. – За планом початок роботи на котловані.

– Залучайте все, що потрібно. Звіти надсилайте мені. Все буде оплачено, – промовив я, оглядаючи майданчик.

В моїх мріях тут вже була п’яти поверхова скляна будівля з купольним дахом та великими панорамними вікнами. Тут планувався центр, де б знайшлися розваги на будь-який смак та вік – для дорослих та дітей. Я планував навіть аквапарк.

Надя тримала мене за руку, оглядаючись навколо. Тут був пустир, тому мало що могло зацікавити її зараз, але я мав надію, що вона підтримає всі мої ідеї:

– Ось побачиш, дуже скоро сюди будуть їхати зі всієї країни!

– Я вірю в тебе, – просто відповіла Надя й раптом сама обійняла мене.

Поляки із Володимиром встигли відійти трохи далі, й зараз стояли біля фургончика для робітників будівництва. І скориставшись ситуацією я поцілував такі бажані вуста.

– Ще трохи, й ми поїдемо в місто. Сподіваюся, тепер Даміан переконався в тому, що наш проєкт реальний, й ми турбуємося про всіх, хто залучений в нього.

Раптом мою увагу привернув різкий гучний звук. Хтось на великій швидкості їхав просто в бік нашого майданчика. Це було дивно, адже основна траса далеко, а місцеві тут майже ніколи не їздять, адже окрім пустирів в цій частині нічого цікавого немає.