Розділ 25. Надія.

Час пролетів непомітно, й, коли нарешті були поставлені всі підписи, я щасливо усміхнулася. Мій перший робочий контракт. І хоча я дуже мало часу присвятила цьому проєкту, я вже пишалася тим, що змогла долучитися до такої цікавої роботи.

– Втомилася? – Артем обійняв мене зі спини, коли ми залишилися з ним наодинці в конференц-залі.

– Трохи. Я дуже хвилювалася, а зараз нарешті розслабилася, – повернулася до нього, опинившись в кільці його рук.

Чоловік дивився на мене закоханим поглядом й вже нахилився до моїх губ, як відчинилися двері, та хтось увійшов:

– Ой, вибачте, – почули ми переляканий голос нашої гості. – Я, здається, забула свою сумочку. Вибачте, – вона розгублено дивилася на нас.

– Нічого страшно, пані Олівія, проходьте, – Артем кивнув, але мене зі своїх обіймів не випустив.

Олівія швидко пройшла всередину й дійсно знайшла свою загублену річ на спинці крісла.

– Пан Даміан дуже задоволений цим проєктом, – посміхнулася вона нам. У вас чудова компанія, Артеме. І я впевнена, наша співпраця буде плідною та довгою, – жінка знов посміхнулася. – Ви ж приєднаєтеся до нас за обідом?

– Звичайно, ми з Надією спустимося у кафе за п’ять хвилин.

Жінка кивнула та покинула залу.

– Попалися, – промовила я, ткнувшись лобом в його плече. Почувалася максимально незручно перед польськими партнерами.

– Соромишся? – Артем зітхнув.

– Не знаю. Мені все ще ніяково, – знизала плечима я. Постійно думаю, що про нас пліткуватимуть.

– Припини. Ми вже все всім пояснили. Ми не будемо приховувати наши стосунки.  Нехай партнери також знають, що ми – пара. Ти сподобалася моєму батькові, а це вже досягнення. Ти не уявляєш, який він вередливий буркотун!

– Артеме! – здивовано поглянула я на чоловіка. – Віктор зовсім не такий. Принаймні, мені здалося… – я була шокована такими словами. Тим більше, що мені відомо про діагноз його батька.

– Ти його просто ще не знаєш. До речі, ми з тобою ніколи про це не говорили. Але ти про своїх батьків мені не розповідала. Вибач, якщо я спитав щось не те, – тут же додав Артем, міцніше обіймаючи мене.

Я зітхнула, хоч й розуміла, що рано чи пізно доведеться знову переживати ці  спогади та біль.

– Все гаразд, – я кивнула. – Мама живе за кордоном – у неї нове життя та нове кохання. А батько – загинув два роки тому.

– Вибач, красуне, – Артем міцно мене обійняв. – Більше не питатиму. Розкажеш сама як будеш готова.

–  Не переймайся. Я давно звикла, тому ходімо краще обідати. Не будемо змушувати всіх чекати.

Артем кивнув та, взявши мене за руку, повів за собою. Залишок дня ми провели разом із гостями, й так само разом поїхали ввечері на вокзал.

– Я нагляну за фірмою, ні про що не хвилюйтеся, – промовив Віктор, коли ми стояли біля поїзда.

– Дякую, тату, – Артем потиснув йому руку, а потім допоміг піднятися мені у вагон.

– Ти купив квитки в люкс? – зазираючи в наше купе здивовано промовила я.

– То не я. Ти ж чула, що квитки замовляла моя помічниця. Тобі не подобається це купе?

– Подобається, навіть дуже. Але ж це… – я намагалася підібрати слова та не змогла пояснити свої відчуття. До цього я подорожувала переважно в плацкартному вагоні, пару разі бувала в купе. Але в люксі вперше.

– Надю, – він спокійно подивився на мене, розмістивши мою валізу на спеціальній полиці. – Ми можемо собі дозволити подорож з комфортом. До того ж я не хочу, щоб нам заважали сторонні, – останні слова він промуркотів, схилившись над моїм вухом, чим  викликав хвилю ніжності та солодкого тремтіння.

– Нахабо, – звично промовила я, широко посміхнувшись.

– Красуня. Моя незрівнянна кохана красуня, – шепотів він.

Поїзд тронувся. А ми стояли притулившись один до одного, аж раптом моїх губ торкнувся гарячий цілунок.

– А тепер загадай бажання, – попросив Артем, відсторонившись.

– Бажання? – здивувалася його проханню.

– Ти вперше подорожуєш в люксовому купе, тому – загадуй бажання, – пояснив він.

– Бажання, яке виникає в моїй свідомості зараз, – прошепотіла йому я, – лише одне, нахабо.

– Це бажання я й так із задоволенням виконую, доведеться придумати ще якесь, – тихенько розсміявся він.

– Гаразд, придумала, – промовила, хитро примруживсь. – А тепер я хочу цілувати одного нахабного красеня, – я притулилася до міцних грудей. В його обіймах зникали всі сумніви та тривоги, а попереду в нас ще пара днів, які ми проведемо вдвох. І я вже передчувала неймовірні пригоди у моєму улюбленому місті Старого Лева.

Львів зустрів нас яскравим сонечком.

– Яка гарна погода, – промовила, спостерігаючи, як Артем домовившись з таксистом ставить наші речі в багажник.

– Дійсно, чудова, – погодився він. – Надю, ми зараз в готель, потім поснідаємо, зазирнемо на будівельний майданчик й після цього я покажу тобі свої улюблені місця в центрі. Тобі точно сподобається.