Розділ 24. Артем.

– Ми запізнимося на зустріч з паном Даміаном! – роздратовано промовив я, стискаючи кермо. Ми застрягли в столичному ранковому заторі й просто не мали змоги здолати шлях до офісу в найближчі десять хвилин, що залишилися до початку презентації.

Марина вже два рази телефонувала, уточнювала деталі, а я лише сильніше нервував, що все пішло не за планом.

– Ми встигаємо, – намагалася заспокоїти мене Надія. – Ти ж чув, Марина сказала, що в офісе все готово, весь персонал на місці…

– Крім мене. Я не можу собі дозволити запізнитися! Сьогодні обіцяв приїхати мій батько. Він теж хвилюється за цей контракт. А Тимур? Ми з ним й так мало не посварилися тоді. І чому я поїхав саме через цей проспект? – продовжив буркотіти я.

Попереду загорівся зелений, й машини позаду мене почали невдоволено сигналити, наче від цього затор швидше роз’їдиться. Я повільно рушив з місця, а Надя поклала руку на моє коліно. Я кинув в її бік теплий погляд, пригадуючи останні дні. В наших стосунках все супер швидко відбувається. Блискавично. І якби я трохи вірив в дива та всякі там гороскопи, астрології та інші непідтверджені науково теорії, то, мабуть, я б вже заявив, що зустрів жінку з минулого життя. А інакше як пояснити те відчуття, ніби ми все один про одного знаємо, вгадуємо бажання, а часом й думки?

Ми любимо однакову музику, годинами можемо обговорювати літературні новинки, а в кіно обидва віддаємо перевагу комедіям чи мультфільмам. Останні чотири дні я максимально присвятив цій прекрасній дівчині. Чергові вихідні на природі, що порадували гарною погодою й ми годинами гуляли, розмовляли, сміялися, забувши про всі турботи та негаразди. А після роботи тепер завжди їдемо додому. До Наді, бо саме так вона захотіла. А я не став сперечатися. Знаю, що їй так краще.

– Про що ти думаєш? – тихий голос Наді порушив тишу в салоні автомобіля.

– Про нас, – чесно відповів я, знову зупиняючись на червоному, але зараз я навіть зрадів вимушеній зупинці та подарував коханій ніжний цілунок.

– М-м, – посміхнулася Надя. – І що саме ти думаєш?

– Я щасливий, чесно. Ніколи раніше не відчував себе так, як поруч з тобою, – посміхнувся до неї, зазираючи в такі прекрасні зелені очі, в який відображався цілий всесвіт.

– Я також, – кивнула дівчина.

В цей момент я побачив на перехресті хлопчиська років дванадцяти. Він тримав в руках декілька букетів з квітами та бігав між автівок, що так само стояли в заторі. От й до нас наблизився, постукав у вікно. Я опустив скло, а він промовив:

– Дядечко, купи квіти для коханої, – хлопець посміхнувся. – Я сам збирав ці букети.

– Десь вкрав, мабуть? – насупився я.

– Чого зразу вкрав? – образився хлопчисько. – Ми живемо за містом. Маємо свій город. То бабуся вирощує. Вона знаєш яка в мене… – він почав щось показувати жестами.

– Добре-добре, молодець, – я протягнув йому купюру в тисячу гривень. Той розплився в посмішці та впевнено протягнув мені букет ніжно-рожевих хризантем.

– Дякую вам, але я не маю решти…

– Залиш собі, тільки не витрачай на дурниці.

– Дякую. Щасливої дороги! – хлопчисько знову посміхнувся, а машини попереду нас почали знову повільно рухатися.

– Квіти для найпрекраснішої дівчини, – я вручив букет Наді та вимушено перевів погляд на дорогу.

– Дякую тобі, – Надя широко усміхалася притискаючи квіти до грудей.

В офіс ми все ж таки прибули раніше за пана Даміана, хоч й запізнилися хвилин на двадцять. Виявляється, що він так само застряг в заторах, про що повідомив телефоном Марину.

– Вітаю, синку, – у конференц-залі до мене підійшов батько. – А це, Надія, я так розумію, – він з теплом подивився на дівчину.

– Так, я – Надя, – кивнула вона. – Добрий день.

– Дуже радий знайомству. А я – Віктор. Батько цього великого боса. І не треба по батькові, прошу. Просто на ім’я. Домовилися? – чоловік хитро примружився.

– Я скажете, пане Вікторе, – посміхнулася Надя.

– Чудово.

– Пан Даміан трохи затримується, тому ми ще чекаємо. А ввечері разом вирушаємо на огляд локацій, – додав я.

– Радий це чути. Тамара казала, що ви сьогодні їдете у Львів?

– Так, ввечері, – я стиснув руку Наді. – Хочу показати все полякам на місці майбутнього будівництва.

– Це добре, але ж ти пам’ятаєш про суботу? Мати вже закупила м’ясо.

– Авжеж. Ми будемо разом. Краще скажи як ти? Був у лікаря?

– Сьогодні до нього йду. Перша партія цих ліків вже прийшла, розпочнемо лікування.

– Я впевнений, що все буде добре.

– Я радий за вас, молодь. Ви чудово виглядаєте разом, – Віктор широко усміхнувся.

– Дякую, тату.

– А казав, що не створений для стосунків… – тихо додав батько, а я лише зітхнув.

– Не сварить його, – м’яко промовила Надя. – Люди часто помиляються думками, діями, але життя любить вказувати нам на ці помилки та переглядати власні упередження та переконання.

– Повністю згоден, доню, – кивнув Віктор. – Але не буду вам набридати, хочу поспілкуватися з Тимуром. Он якраз й він.

Батько направився до Тимура, а ми з Надею підійшли до Марини. Вона вже вивела презентацію на екран й тепер щось дивилася у своєму нотатнику.

– Вітаю, Марино, були новини від пана Даміана?

– Артеме Вікторовичу, – дівчина скочила на ноги. І в цей самий момент в зал увійшли кілька чоловіків та молода жінка.

– Вітаємо, – промовив один з них, в якому я впізнав Даміана.

– Пане Даміан, вітаю в Києві. Як ви доїхали? – підійшов до нього, потиснувши руку.

– Чудово. Ми ще вчора були в столиці, навіть сходили на екскурсію, а тепер готові обговорити деталі контракту. Затори сьогодні страшні, тому прошу нас вибачити за очікування.

– Все в порядку, не хвилюйтеся. Бажаєте кави або чаю? – запропонував я.

– Не відмовимося.

– Зараз все буде, а поки, прошу, займайте місця, – я вказав на стіл, де вже все було готово до початку роботи.