Розділ 23. Надія.

– Чому ти так дивишся на мене? – спитала Олена, пропалюючи поглядом Артема. Я сиділа навпроти неї та встигла спіймати не один осудливий та гнівний погляд у свій бік.

– Та ото думаю, невже ти здатна на таку низьку помсту? – схиливши голову на бік проговорив Артем та непомітно під столом стиснув мою руку. Я й без цього зрозуміла, що він хоче перевірити своїх працівниць. Тільки чому в такий спосіб?

– Геть здурів? – скрикнула Олена. – Я не знаю хто такі листи розсилає. Це все ж таки й моя компанія, хоч й частково. Мій батько співвласник. Забув про це? Мені не до чого так підставлятися. Дівчата, хоч ви скажіть, – Олена перевела розгублений погляд на своїх подруг.

– Олена дійсно не стала б цим займатися, – підтримала Наталка. – Та й ми вчора тусили разом в нічному клубі. Там такі круті хлопці… – вона замріяно приплющила очі.

– Ну, добре, – зітхнув Артем, затуливши очі рукою. – Наразі всі вільні. Поки що. І якщо я дізнаюся, що хтось з вас… Звільню за статтею.

– Артеме Вікторовичу, – втрутилася Марина. – Я впевнена, що в нашій команді немає щурів.

– Ми обов’язково знайдемо зрадника, але зараз наша задача – провести цю презентацію. Для нас з Надею забронюйте квитки до Львова та готель. Ми разом з паном Даміаном поїдемо дивитися локацію.

– Вже в процесі, – кивнула головою дівчина та першою вийшла з кабінету. Слідом за нею поспішили й інші дівчата.

– Я не думаю, що це гарна ідея, адже я лише почала працювати. Було б логічніше взяти Марину чи хоча б Світлану. Вони ж знають цей проєкт краще за мене.

– Надю, не сперечайся! Ми їдемо вдвох. Це такий шанс відпочити від усіх. Хіба ні? – прошепотів він, обіймаючи мене.

– Нахабо, – усміхнулася вона. – Тримай себе в руках. Ми все-таки в офісі… І сюди можуть увійти.

– Поруч з тобою не можу, – він міцно обійняв мене, даруючи пристрасний цілунок. – Я вже хочу втекти з тобою на край світу… Подалі від усього цього божевілля…

– Чекай, а як же сімейне барбекю? Воно ж якраз в наступну суботу? Як ми поїдемо у Львів? – я вирішила проігнорувати його слова про втечу за тридев’ять земель.

– Ми встигнемо повернутися. Не хвилюйся. В середу виїжджаємо, четвер – працюємо на локації, а в п’ятницю ввечері будемо вдома.

– Добре, – кивнула я.

Як швидко все змінюється. Лише в понеділок ми домовилися, що просто зіграємо пару, не будемо говорити на роботі про стосунки, а вже в п’ятницю все інакше. Ми вже наче пара. Вміє життя підкидати сюрпризи.

Залишок дня промайнув майже спокійно. Олена зі мною не розмовляла, та і я не горіла бажанням з нею спілкуватися. У мене й без цього була купа роботи. А на пів шосту Артем дійсно зібрав всіх в конференц-залі та звернувся до колективу з виступом:

– Шановні колеги! Гадаю, ви всі здогадуєтеся навіщо я вас покликав. Цей тиждень нарешті добіг кінця, хоч було чимало складних викликів, але всі молодці, адже ви впоралися з усім… Крім одного. Ви забули про повагу, пліткуєте за спинами, придумаєте якісь історії. Цікаво, може, хтось з вас вирішив написати роман? То ви звертайтеся, маю контакт одного видавництва. Але я дуже прошу вас всіх поважати один одного та особисті кордони, не опускатися до пересуду та обговорення мого особистого життя. Я знаю, всім вам цікаво чим живе бос. То я вам скажу прямо та відверто. У мене з’явилася дівчина. І так, це Надія. Але взяв я її на роботу через її професійні якості, а не те, що ви там розповідаєте в курилках. Я в курсі цих пліток, тому прошу припинити. Надю, йди сюди, – звернувся він до мене, і я встала з місця, ловлячи на собі численні погляди. Він міцно притиснув мене до себе й ще раз звернувся до колективу, – я дійсно час від часу поводився легковажно, іноді як повний йолоп, але ця дівчина змінила геть усе й показала мені дещо важливе за гроші, бізнес… Надя відкрила в мені мене, того хлопчиська, яким я колись був, але вже встиг забути… І я вдячний їй за це.

Піклуєтеся про своїх коханих, бережіть рідних та не розпускайте плітки. В нас чудовий колектив й мені дуже хочеться, щоб на роботі ми всі почувалися затишно та могли звернутися за порадою чи допомогою без осуду. А тепер всім бажаю гарних вихідних та до зустрічі у понеділок.

По залу пронеслися дружні оплески й народ почав розходитися.

– Будьте щасливі, молодь, – побажала нам пані Тамара. Вона остання покинула залу, залишивши нас самих.

– Знаєш, у мене є одна ідея, де ми можемо сховатися від усіх на пару днів, – промовила я. – Це, звісно, не край світу, але…

– М-м… Моя красуне-сусідко, я дуже добре знаю це місце, й ми туди їдемо просто зараз!

– Але мені потрібно передягтися та взяти трохи речей, – розгублено промовила я.

– Заїдемо по дорозі додому. Поїхали, красуне, – він подарував мені чутливий цілунок.

– Мій нахабо, – прошепотіла я. – Поїхали, швидше. Я вже також мрію опинитися з тобою в спальні.