Розділ 22. Артем.

Прокидатися не хотілося. Все, що відбувалося між мною та Надею досі вважалося мені гарним сном – я давно не відчував себе настільки щасливим. Я розплющив очі та подивився на Надю. Дівчина ще спала, притулившись до мене. Така тендітна, ніжна, кохана. Увірвалася в моє життя, перевернула все догори дриґом. Я й подумати не міг, що колись буду залежним від кохання, від дівчини… Але мені це подобалося. І я готовий був на все, тільки б Надя завжди посміхалася.

Ще тиждень тому я не готовий був змінити свій стиль життя, я почувався вільним птахом, який міг робити все, що заманеться, міг зняти в барі будь-яку дівчину, міг зірватися з місця та відправитися у подорож... А потім сусідка по дачі й все... Я втратив спокій та сон. Ілюха правий – я змінився. І я сам ще до кінця це не усвідомив. І якщо в нас за кілька днів відбулося стільки подій, то що чекає далі?

Я зітхнув, проганяючи непрохані думки. Не час зараз думати про примарне майбутнє. Є тут й зараз. Живемо ми в цьому моменті й треба встигнути ним насолодитися.

Я провів рукою по її волоссю й Надя сонно промуркотіла:

– Доброго ранку, нахабо!

– Доброго ранку, Надю, – відповів я та широко посміхнувся. – Що бажаєш на сніданок?

– А яке в нас меню? – хитро примружившись спитала дівчина.

– Я б почав з поцілунків, – торкнувся її губ коротким ніжним цілунком, – а потім…

– М-м-м, – це меню мені до вподоби. Вона провела рукою по моїй шоці, викликаючи хвилю ніжності, даруючи мені відчуття, які я ніколи раніше не відчував.

– Я хочу так прокидатися кожного ранку, – проговорив до неї поваливши на спину та цілуючи її. Мої руки блукали її гарним тілом, пестили ніжну шкіру...

– Ми запізнимося в офіс, – нагадала Надя, перериваючи наші палкі цілунки.

– Я дам тобі вихідний, – відмахнувся я, – або можеш працювати віддалено...

– Це несерйозно, це мій перший робочий тиждень! Сьогодні вже п’ятниця. Ти хоч й мій бос, але що подумають твої працівники? – проговорила Надя, поставивши руки мені на груди. – Тому ходімо варити каву й до справ.

– Мені байдуже, що вони подумають, красуне. Якщо ти так наполягаєш, їдьмо в офіс, але пообіцяй, що ввечері ми продовжимо, – промуркотів їй на вухо. – Я став залежним від тебе, твоїх цілунків, красуне.

– Нахабо, – беззлобно розсміялася Надя. – Я подумаю.

З цими словами дівчина скочила з ліжка та натягнула на себе мою футболку.

– Тобі вона пасує, – посміхнувся до неї.

– Я знаю, – відповіла Надя та вийшла з кімнати, залишивши мене самого.

В цей момент задзвонив мій мобільний.

– Доброго ранку, Артеме Вікторовичу, – пролунав в слухавці голос Марини. Дівчина була схвильована.

– Марина, доброго ранку. Щось сталося?

– Ми щойно отримали нову інформацію від польських партнерів. Вони не готові інвестувати в наш проєкт.

– Чому? Вони ще навіть не бачили повної презентації…

– Я не знаю. Пан Даміан мені щойно дзвонив. Він все скасував. Категорично! Що робити?

– По-перше – не панікувати. А по-друге, я хочу особисто з ним поспілкуватися. Призначте онлайн-конференцію десь на одинадцяту. Вмовте його якось. Це контракт дуже важливий для нас! І перешліть мені цю презентацію, я перегляну її ще раз.

Ні. Це неможливо! Що в біса відбувається? Ми так довго готували цей проєкт, вже все готово до початку будівництва. Залишилося підписати фінальну  угоду та...

– Щось трапилося? Ти надто блідий… – стурбовано спитала Надя, коли я зайшов на кухню та сів на диванчику. Дівчина поставила переді мною чашку кави й тост з сиром.

– Поки не знаю, – зітхнув я. – Польські партнери раптом відмовилися. Ти ж займалася презентацією для них?

– Презентацію підготувала ще Жанна, я лише внесла кілька правок в кошторис, бо там були помилки в розрахунках.

– Зараз разом її подивимося.

– Я впевнена, що там все гаразд. Може, відправимо її прямо зараз, не чекаючи поки вони приїдуть в Україну в середу?

– Думав про це. Марина домовилася про онлайн-конференцію, тому спробуємо основні моменти сьогодні їм показати. Невже вони знайшли вигіднішу пропозицію? Але ж парк розваг, який ми збиралися будувати це дуже успішна інвестиція. Він швидко окупиться…

В офісі було гамірно, біля свого кабінету я мало не зіштовхнувся з Анатолієм з відділу кадрів.

– Артеме Вікторовичу, потрібен ваш підпис.

– Що це?

– Заява на відпустку Олени Дьяченко.

– Ні, я не підпишу. Скажи нехай зайде до мене.

– Гаразд, – кивнув чоловік, кинувши на нас з Надею здивований погляд.

– А казала, що не спала з ними, – прошипів він на вухо дівчині, але я почув цю ганебну фразу.

– Взагалі-то я теж тут й все чую, пане Анатолію. Не ваша справа хто з ким спить, це зрозуміло? Не варто розпускати плітки офісом. Мої стосунки з Надею вас теж не мають обходити, але якщо це так важливо, вона – моя наречена.