Розділ 20. Артем.

Я не міг дочекатися, коли цей дурний день нарешті закінчиться. Після того, як отримав відповідь від Надії, ходив й посміхався як ідіот. Це навіть секретарка помітила.

– У вас свято якесь, Артеме Вікторовичу? Маєте такий щасливий вираз обличчя.

– Дякую, пані Тамаро. Можна й так сказати. Скоро всі все дізнаються.

– Добре, я почекаю. Нехай все вдається, – вона лагідно посміхнулася та перевела погляд в монітор.

От за що я любив та цінував Тамару Львову, так за її теплоту та коректність. Вона не брала участі у пустих балачках та не пліткувала за спинами.

На щотижневу нараду я покликав не всіх, обравши по кілька представників з кожного відділу, вислухав звіти та пропозиції та попередив про переговори та презентацію проєкту західним партнерам, які мали відбутися вже наступного тижня.

– Не забудьте замовити кейтеринг та подбати про розміщення в готелі всіх учасників, – звернувся я до керівника відділу конференц-сервісу – Марини – високої та впевненої собі брюнетки, що сьогодні була вдягнена в блакитну офісну сукню.

– Все буде на найвищому рівні, – запевнила мене жінка.

Розібравшись зі справами замовив собі обід в офіс та відкрив сайт, який мені ще вранці скинув батько. Тут якраз була стаття про ті ліки, які мали б вилікувати рак.

Молодий аспірант, той самий лікар, Вадим Максимович, особисто проводив його дослідження та ряд експериментів. У батька дійсно великі шанси на одужання, якщо він долучиться до цієї програми.

На годиннику пробило п’яту годину вечора. Я впевнено усміхнувся у передчутті приємного вечора з коханою, захлопнув кришку ноутбука й тут до мого кабінету без стуку увірвався розгніваний Тимур Андрійович.

– Я тобі цього ніколи не пробачу, негіднику! Думав, що можна погратися з дівчиною та потім викинути на смітник, як непотрібну іграшку? Я тобі ніколи цього не пробачу, чуєш? Та я тебе по судах затаскаю, негіднику! – Тимур Андрійович кричав так, що його чув мало не весь поверх.

– Я прошу вас, заспокойтеся та нормально пояснить, що сталося? Тимуре Андрійовичу, я дійсно не розумію у чому ви мене звинувачуєте?

– Не розумієш? Серйозно? – його очі набули майже чорного кольору, він поправив краватку та оперся руками об мій стіл. – Ти спав з моєю донькою! А тепер не хочеш брати відповідальність? Завів собі чергову шльондру, яка з тобою спить за гроші, так? Ви ж з дитинства росли разом! Як ти посмів?

– Помиляєтеся! У мене не було з вашою донькою нічого! Ніколи! Я не знаю навіщо Олена все це вигадала, але це брехня!

– Брехня кажеш?! А те, що ти спиш з новим економістом, як її там звуть? Надя? Теж брехня?

– Не смійте чіпати Надію! – прокричав я.

– Отже правда, – зітхнув Тимур Андрійович. Його обличчя було вже темно-червоного кольору, вкрилося подекуди білими плямами, він важко дихав. – Врізати б тобі, негіднику!

– Та за що?! –  я ледь стримувався, щоб не притиснути його до стінки. – За те, що я не кохаю й ніколи не кохав Олену? Її бурхливі фантазії – це не мої проблеми! Вона ж маніпулює вами! Завжди та робила! А ви й досі ведетеся! – сенсу приховувати очевидні речі вже не було. І я вирішив нарешті пояснити йому, що відбувається в нього під носом.

– Знаєш, – чоловік зітхнув, – а ти, мабуть, правий. Тамаро! Принесіть води, а ще краще коньяку! – крикнув він в бік прочинених навстіж дверей.

Через пару хвилин перелякана секретарка внесла в кабінет склянку води та пляшка коньяку й два бокали, поставила тацю акуратно на стіл й кулею вискочила з кабінету, зачинивши за собою двері.

– Я ж все для них робив, розумієш? – Тимур Андрійович одним ковтком осушив склянку води та відкоркувавши пляшку з бурштиновим напоєм плеснув нам в бокали, один протягнув мені, інший взяв сам. – Я виконував все, що вони просили… І що? – він плюхнувся в крісло та прикрив очі рукою. – Я так втомився…

– Вас використали… – здогадався я. На мить мені стало його навіть шкода. Ірина та Олена багато років жили за його рахунок, мали все, що забажали, а він… Він не міг їм відмовити. – Але ще не пізно все змінити. Все у ваших руках, дядьку Тимуре, – звернувся до нього менш офіційно, як колись в дитинстві.

– Пробач. Я не мав цього говорити, не мав кричати та звинувачувати тебе. Я… Я не знаю, чому накинувся на тебе. Адже знаю, що ти гарний хлопець, – чоловік відсалютував мені бокалом та посміхнувся.

– Дядьку, вам потрібно заспокоїтеся та поговорити спокійно з дівчатами. І поясніть нарешті Оленці, що в світі повно чоловіків, і серед них точно є той, хто буде для неї найкращим та зробить щасливою. Мене вона не слухає. Сподіваюся, ви розумієте, про що я. А зараз прошу вибачити, але мені час йти.

– Не смію затримувати, синку, – він підхопився з місця, взяв свій бокал та пляшку з коньяком та попрямував на вихід, трохи хилитаючись.

Я підійшов до панорамного вікна, з якого добре було видно околиці, дорогу, та парк, який починався в кількох сотнях метрах від нашого бізнес-центру. Поведінка Тимура Андрійовича трохи вибила мене з колії, та найгірше, що цей скандал чув весь офіс.

Роздався тихий стукіт у двері. Я зітхнув та промовив:

– Увійдіть.