Розділ 19. Надія.

– Марійко, – продовжувала схлипувати в слухавку я. – Що мені робити? – я так й не змогла заснути, цілу ніч думала, плакала, але наважитися та розказати все Артему так й не змогла. Встала о шостій та побачила його автівки під вікнами, закусила губу до крові, але... Замість його номера набрала подругу.

– Розкажи йому. Просто розкажи про ці погрози. Не розумію чому ти досі цього не зробила?

– Я боюся, боюся просити в нього гроші. Як ти це собі уявляєш? Та й тоді Олена точно звинуватить мене в корисливості.

– Невже тобі настільки важлива думка цієї хвойди? – Марійка мало не кричала. – Не встигли ми тебе реанімувати, як ти знову вирішила поховати своє щастя.

– Минуло лише кілька днів, ще не пізно розірвати стосунки!

– Ну, припустимо, ти розірвеш стосунки, а робота? Ви ж в одному офісі працюєте...

– Звільнюся, – байдуже махнула рукою я.

– А жити на що будеш?

– Щось придумаю.

– Надю, я б примчала зараз до тебе, але маю їхати до клієнтки. Вона з тих, хто не терпить коли запізнюються чи скасовують все в останній момент. Тим більше в неї якась особлива подія, де без мейку ніяк не можна. Але... Я витягну тебе в обідню перерву. І промию тобі мізки так, щоб вони стали на місце!

– Ти кажеш так, як колись моя мама... – зітхнула я.

– Тітка Віка мала рацію. Давно тобі не давала прочухана чи що? До речі як вона?

– Оговтається після переїзду в Німеччину. Минуло майже два роки, як загинув тато, вона весь час ходила бліда, немов тінь, схудла й втратила жагу до життя. А тут раптом з’явився Маркус – симпатичний брюнет, приблизно її віку, веселий та позитивний. Каже, що має тут філію своєї фірми. Хоча, я досі не впевнена, що це була гарна думка їхати разом з ним. Вони мало знайомі. Але не стала її втримувати. Може, зміна обстановки та нова країна дійсно піде їй на користь.

– Я впевнена в тому, що їй це допоможе. Нові стосунки лікують. Краще б ти брала з неї приклад та не відштовхувала від себе Артема. До речі, матір знає про ці погрози?

– Ні, звісно. Ще не вистало їй цього стресу!

--Ох, дурна ти. Я сьогодні спитаю свого Вадима. Може, він знає когось, хто може допомогти тобі вибратися з цієї халепи.

– Мені так незручно...

– Знає що незручно? Спати на стелі, бо ковдра спадає. І я не хочу нічого слухати! Все, мені пора. А ти не дуркуй, подружко.

Марійка відключилася. Я зробила ковток вже остиглої кави та зрозуміла, що просто не змушу себе поснідати зараз, тому швидко зібралася та поїхала в офіс.

Всю дорогу за мною їхала зелена Тойота й лише за квартал до бізнес-центру я втратила її з поля зору. В голові я вже встигла прокрутити кілька варіантів. Але вони відстали, і я одразу відкинула думку про стеження.

Та й навіщо за мною стежити?

Михалич звично дивився на камери та привітно кивнув мені на вході, а я поспішила до кабінету.

Відсьогодні я вже була сама. Жанна пішла в офіційний декрет, дівчата зі мною не розмовляли, лише сухо побажали доброго ранку.

Я відкрила свій ноутбук та занурилася у роботу.

– Я принесла тобі кави, бо ти геть нічого не помічаєш навколо, – поставила переді мною чашку з напоєм Світлана. Крім неї в кабінеті нікого не було.

– А де всі? – здивувалася я.

– Побігли на нараду, – промовила дівчина, роблячи ковток кави зі свого стаканчика.

– А ти тоді чому тут?

– Бо від нашого відділу покликали тільки Оксану та Наталку. Олена побігла в кафе, а я тут. З тобою точно все добре?

– Так, я в порядку. Дякую за каву та турботу.

– Нема за що. І ще одне – я не вірю чуткам, та й Оленку встигла вивчити за ці місяці. Вона непогана людина насправді, просто не звикла до відмов, тому й накинулася на тебе.

– Не думаю, що справа тільки в цьому...

– Це не моя справа, але в тебе дійсно щось є з... Артемом Вікторовичем?

– Я й сама не знаю, чи в нас щось є. Але те, що мені взяли на роботу – це випадковість, збіг. Ми з ним випадково познайомилися лише в п’ятницю, а в понеділок я дізналася, що це його фірма, – я відчувала потребу пояснити реальність хоч комусь, хоча це навряд чи змінило б ставлення до мене.

– Зрозуміло. Іноді життя підкидає цікаві сюрпризи.

– Це сто відсотків.

– Рада, що ти нарешті посміхнулася, – Світлана з теплом подивилася на мене. – Якщо щось потрібно буде, можеш звертатися.

– Дякую, – посміхнулася до неї.

Мій телефон озвався вхідним повідомленням й на екрані висвітилося «Нахаба», саме так я підписала Артема.

Розблокувавши екран я побачила картинку сумного котика з підписом: «Мені погано без тебе. Нам треба поговорити».

Я зітхнула, відчувши як на очі навертаються сльози.

Я кілька разів набирала та стирала повідомлення, адже не знала, що відповісти на це. Мене тягнуло до нього, й опиратися цьому потягу було вкрай важко. Але як же впоратися з усім, що звалилося на наші голови?