Розділ 18. Артем.

– Артеме, ну, ти й партизан, – промовив тато, коли я зайшов ввечері до батьків, перевірити чи не потрібно батькові щось з ліків та привіз продуктів. Дивно, що після того, як я дізнався про його діагноз, мені захотілося бачити його частіше. До цього я міг завітати у рідний дім раз на місяць чи навіть рідше.

– Що ти маєш на увазі? – здивувався я.

Ми пройшли до вітальні та влаштувалися у кріслах. Батько в цей час завжди дивився останні новини, але зараз головною новиною дня явно стало щось інше.

– Як що? – він впевнено вимкнув телевізор та подивився на мене, трохи схиливши голову на бік. – Твою наречену, з якою тебе Ірина бачила сьогодні. А мені казав, що нема в тебе нікого… – зіщулившись чоловік дивився на мене, погладжуючи кота, який заскочив на його коліна й тепер голосно муркотів.

– Здається, ти сам просив мене стати серйознішим. І взагалі то мав бути сюрприз, – посміхнувся я, прокручуючи в голові можливі сценарії.

– Я так й подумав, – батько задоволено усміхався.

– Справді? Я думав, ти хочеш звести мене з Оленкою...

– З чого це ти собі узяв? Хіба я колись натякав на щось подібне? Розбирайся сам зі своїми дівчатами. Тільки…

– Що? – перебив його я.

– Будь обережний. Не дай себе ввести в оману.

– Дякую за пораду. Але я здатний дати собі раду. Краще скажи як ти? – вирішив змінити тему, поки він не почав свої нудні лекції.

– Я в нормі. Сьогодні дзвонив той лікар, Максим Вікторович, хоче знову бачити, сказав що є якась пропозиція до мене.

– Що за пропозиція?

– Не зрозумів до пуття. Здається, якісь експериментальні ліки. Ніби триває набір добровольців на тестування нового препарату…

– Ого, і що? Ти погодився? – я зрадів такий новині, адже це може бути шансом на порятунок.

– Ще ні. Маю подумати… Ризиковано. Та і я не піддослідний кролик...

– Та що там думати, Вікторе, – донісся з кухні голос мами. – Погоджуватися треба. Ти все одно нічого не втрачаєш.

– Люба, я ще не прийняв рішення. Це дуже відповідально. Тим більше, що препарат тільки пройшов початкові випробування. Його дія повністю не доведена.

– Але, можливо, це твій шанс? Я все про нього дізнаюся, – обіцяю тобі.

– Спочатку наречена, – батько хитро усміхнувся.

– Я впевнений, ви подружитеся з нею, – від думки про неї на душі одразу ставало тепло.

– Як її хоч звуть, синку? – подивився на мене батько. – Засяяв он, немов різдвяна ялинка.

– Надя.

– Надія, – повторив він. – Гарне ім’я та символічне яке.

– І справді, – погодився з ним, пригадуючи наше знайомство. Такі подробиці батькам точно не варто знати...

– Артеме, дякую тобі, – на останок батько обійняв мене. – І біжи вже до неї.

– Куди зібрався? – зупинила мене на порозі мати. – А вечеря? В мене все якраз готово.

– Дякую, мам. Я не голодний, – обійняв жінку.

– Ходімо, люба, я страшенно зголоднів, – промовив до неї тато. – Син у нас дорослий, має свої справи, – він поплескав мене по плечу.

Я усміхнувся та сховався за дверима. Чи дійсно варто їхати до Наді? Може, вона взагалі не захоче мене бачити після всього, що сталося сьогодні? Сумніви, сумніви, сумніви. Завів свій джип та виїхав на дорогу. В цей час машин вже було небагато, і я впевнено кермував авто, насолоджувався їздою та думав над тим, як швидко, в один момент може змінитися наше життя.

Я зупинився на червоний та увімкнувши гучний зв’язок набрав номер Наді, хотілося принаймні побажати їй добраніч.

– Привіт, – почув в слухавці її голос. І мені здалося, вона плакала.

– Привіт, ти в порядку? – стурбовано спитав я.

– Так, – відповіла вона.

– Мені здалося чи ти плачеш?..

– Не зважай, це емоції. Все нормально, – вона відповідала уривками, а я відчував, що щось не так.

– Надю, благаю, скажи мені, що сталося? Це через Ірину?

Позаду мене роздався роздратований сигнал клаксону, і я помітив, що світлофор вже змінився на зелений, тронувся з місця та продовжив розмовляти.

– Нічого, – дівчина схлипнула.

– Красуне, я ж відчуваю. Прошу тебе. Невже ти не довіряєш мені?

– Справа не в тобі, – Надя зітхнула. – Мабуть, це все я. Пробач. Але я думаю, нам краще буде, якщо надалі ми будемо тільки працювати разом.

– Ні, Надю, будь ласка, – груди стиснуло від нестачі повітря. – Чорт забирай, Надю! – Але в трубці вже були лише короткі гудки.

Е ні, красунечко! Я обіцяв тобі, що не відпущу. І я маю з’ясувати, що це ти таке собі вбила в свою гарну голівоньку. Це просто дурня.

Перелаштувавши навігатор я попрямував до її будинку. Дорога зайняла хвилин п’ятнадцять, і зупинившись перед її під’їздом подивився на вікна. В її кімнаті горіло світло, й вона сама стояла у вікна, у теплому білому светрі, тримаючи в руках жовту чашку.