Розділ 17. Надія.

– Ірино Миколаївно, заспокойтеся, не треба так верещати, – спокійно промовив Артем до дамочки в рожевій блузці та мініспідниці, а також в чоботах на височенних підборах, що підійшла до нашого столика, вперши руки в боки. Шлейф солодких парфумів аж очі виїдав, а весь її вигляд вказував на дорогий тюнінг наймодніших салонів краси, хоча жіночка явно була немолодою.

– Я ще раз тебе питаю, Артеме, хто це?! З ким це ти так мило спілкуєшся? – вона поморщилася.

– Це – Надія. Моя…, – хлопець на мить замислився, а потім видав – наречена. – Я аж повітрям вдавилася від несподіванки, і ця дама також.

– На-ре-че-на? – по складах повторила вона, обмахуючись сумочкою з логотипом «Луї Вітон» наче віялом. – Артеме, ти що жартуєш? Оце одоробло замість моєї Оленочки? Справді? – складалося враження, що ще трохи й вона втратить свідомість від цієї новини, а я відчула, що почервоніла до самих вух. Було страшенно соромно, хоч я й розуміла, що нічого протизаконного ми не зробили.

Офіціант вже підскочив до дами, вручивши їй склянку води та допоміг влаштуватися за сусіднім столиком.

– Ось тобі й ніяких знайомих. І який чорт її сюди приніс, – пробурмотів Артем, а потім поглянув на мене, – вибач, красуне… Все мало бути не так.

– Не варто. Я сама винна, не треба було погоджуватися на обід в людному місці. Відчувала, що все так й буде, – проговорила я, ледь стримуючи сльози. Було дуже боляче. І головне – я не розуміла, що більше мене зачепило – те, що нас побачили разом, чи те, що Артем назвав мене своєю нареченою. – Я, мабуть, піду, – почала підійматися з-за столу.

– Тікаєш? – образливо поглянув на мене він.

– Не хочу наробити тобі ще більше проблем…

– Але ти не робиш мені проблем, – він миттю підскочив з місця та сів навпочіпки переді мною, немов вірний пес. – Навпаки. Надю. Будь ласка. Не йди. Пообідаймо разом…

– Артеме… – я стискала його руки, ковтаючи сльози.

Він обережно торкнувся долонями мого обличчя, витираючи їх. А потім так само ніжно торкнувся моїх губ цілунком.

– Браво! Я зараз розплачуся від ніжності! Але не думай, що я все це так залишу! – почулося над нашими головами, а потім стукіт підборів по плитці та гнівний удар дверима.

Жінка пішла, а ми продовжували цілуватися. Дивна річ, але його обійми та цілунки дійсно змушували мене забути про всі негаразди та проблеми, наче їх ніколи й не існувало.

Ми дійсно пообідали, і більше нам ніхто не заважав, а потім пройшлися парком, тримаючись за руки, немов закохані підлітки й ще не раз цілувалися та обіймалися, аж поки не дійшли до самого бізнес-центру. Тут Артем випустив мене зі своїх обіймів.

– Красуне, йди. І не звертай уваги на все, що казатимуть в офісі. Ірина вже точно все розповіла Оленці.

– По офісу підуть плітки, – зітхнула я. Ніколи не любила пересудів, а становитися головним героєм не хотілося тим паче.

– Не підуть. Я розберуся з цим. Вір мені, добре? – поглянув на мене Артем.

– Добре, – кивнула я.

Ледь я зайшла в кабінет як наштовхнулася на засуджуючий погляд дівчат:

– Ну, й скільки він тобі заплатив? – тут же підскочила до мене Оленка.

– Ти про що? – зробила вигляд, що не розумію, про що мова.

– Ти чудово знаєш. Не прикидайся дурною. Скільки тобі заплатив Артем, щоб ти стала його «нареченою», в лапках, звісно? – вона скривилася на останній фразі. – Я ж знаю, що це фіктивна умова. То скільки він тобі заплатив? – дівчина встала навпроти, загородивши мені прохід до мого робочого місця.

– Це тебе не обходить! – сердито кинула я. – Дай пройти.

– Олено, припини негайно! – втрутилася Жанна. – Чого ти на людину накинулася?

– Тебе забула спитати. Тепер я розумію, чого це тебе так швиденько взяли на роботу. Продажно стерво! Гроші цікавлять? Так? Назви суму вашого контракту на це фальшиве кохання, і я дам тобі вдвічі більше, тільки щоб ти назавжди зникла з життя Артема!

– Олено, дай мені спокій, прошу! І зрозумій нарешті, що є речі, які не можна купити, – я відштовхнула дівчину та пройшла до свого столу, одразу переключивши увагу на таблиці, хоч зосередитися не виходило.

– Зі мною краще не воювати. А то в цих твоїх розрахунках може з’явитися системна помилка...

– Це погрози? – кинула на неї серйозний погляд.

– Попередження, – хмикнула Олена. Дівчина нарешті теж повернулася до роботи.

– Вона імпульсивна, але ти не бійся її. Навряд Олена наважиться, – прошепотіла Жанна.

– Ці погрози ще не найгірше з чим я стискалася, – зітхнула я, пригадавши, що на мій телефон годину тому прийшло чергове сповіщення про кредитний борг колишнього чоловіка. Ці іроди додали до нього ще десять тисяч.

До кінця робочого дня зі мною більше ніхто з дівчат не розмовляв. Біля шостої всі почали розходитися, а я все сиділа за комп’ютером, намагаючись допрацювати презентацію для виступу перед західними партнерами. Жанна казала, що цей контракт дуже важливий для компанії та всі чекають на успішне підписання угоди на наступному тижні.